Мешкає в Мукачеві сажотрус, якому за життя відлили пам’ятник

В експозиції художніх портретів «Відомі та цікаві особистості Закарпаття» — і світлина коминара Берталона Товта. Більш відомого як Берті-бачі.

Хай там що, але комини-димоходи треба чистити завжди. Особливо тепер, коли велика частина господарів переходить з опалення домівок газом на дрова та інше тверде паливо.

Тобто попит на сажотрусів лише зростатиме. Тим паче що у старовинних і новозведених будинках багатьох міст, селищ і сіл Закарпаття порядні ґазди стежать за цим. Адже нечищений димохід — причаєна небезпека виникнення, не дай Боже, пожежі. Щоправда, в Ужгороді, до прикладу, аби навести лад у своєму комині, треба записуватися в чергу. І довго чекати. Мало справжніх майстрів-коминарів. А дещиця тих, що є, завантажені неабияк. Особливо в сезон осені-зими.

За словами Берті-бачі, молодь не дуже полюбляє копирсатися у сажі і ходити у вічному бруді. «Добра робота та, коли ти ходиш у білих рукавичках, — жартує пан Берталон. — Правда, такої мало… А ми навіть робочий одяг носимо чорний, як сажа!»

З цим чоловіком любо-мило говорити. Жартує, сам простий, але добирає влучні слова, вдома розмовляє по-угорськи. Навіть тембр голосу у нього такий, що вже ледь не інтонація сама промовляє: ось-ось почуєш новий жарт або якусь смішну історію.

Про себе каже, що народився у селі Косино Берегівського району. Жив там до 24 років. Потім переїхав до Мукачева у 1975-му. Тесть Бейло Бейреш і за чеської влади, і за мадярської, і за радянської працював коминарем. «І мені сподобалося. Мабуть, насамперед ті історії і різні придибенції, про які розповідав тесть, — каже Берталон Берталонович. — Вісім років з 1973-го працювали разом. За той час я цілком достойно пройшов курс молодого коминара. І тієї науки вистачило на сорок один рік уже моєї самостійної роботи».

Коли йому виповнилося 70 літ, то поважний Берті-бачі вийшов на пенсію. «То було три роки тому, — продовжує майстер. — Уже не ті сили. Та й, як кажуть старі люди, набагато старіші, ніж я, після сімдесяти уже ганьба працювати».

Запитую про пам’ятник. Чи сподобався, чи не почувається якось ніяково, коли проходить повз нього, чи, може, монумент надає сили?

Відповідає, зітхнувши, що не сприймає цей факт як щось надзвичайне. Так сталося, мовляв. «Уже 12 років минуло, як у центрі Мукачева встановили пам’ятник, але у мене крила не виросли, — знову щира, мов дитяча, усмішка звеселяє обличчя Берталона. — Якщо людям цікаво, то й мені приємно. Діти й онуки, мабуть, пишаються».

Далі каже, що міська рада вирішила встановити монумент, а створив його народний художник України Іван Бровді. Відлили у Львові. Він став своєрідним символом міста. «Трубочист видається щасливим і веселим, майже, як у житті. От ще би молоді літа повернути!.. — усмішка враз змінюється задумою. — Але того не буде. Тому треба жити так, як має жити дідусь».

Берталон Берталонович мешкає у власному будинку. Дуже любить свій двір. Дім — трикімнатний. Є сарай. Кішки й собака. Поруч — крамниця. Радіє дітям і онукам. Дочка Моніка живе у його рідному селі Косино. Син Берталон разом з батьком — у Мукачеві.

Дід Берталон має двох онучок. Котіку й Кристінку. І мав би радіти життю. Але на душі дуже сумно й тривожно через війну…

http://www.golos.com.ua/

Теги

Новости по теме