Обабіч шляху з Вовчанська на Харків, неподалік кордону з рф, лежать зруйновані села. Обпалені пожежею війни хати світять цегляними ребрами, поля заростають бур’яном, під завалами понищених ферм подекуди ще й досі лежать туші побитої бомбами худоби… Український селянський розум не може збагнути, як у ХХІ столітті таке могло статись. А відповідь захована не так уже й глибоко: росіяни збираються влаштувати на наших теренах черговий геноцид.
Кличуть рідні руїни
СЕЛО Перемога Липецької громади, де мені вдалося побувати того дня, знаходиться найдальше від згаданої траси. Чоловік, який представився Юрком, — один із небагатьох мешканців, котрі залишились у вщент зруйнованому населеному пункті. Всі хати побиті, води, тепла, електрики нема… Хто має де жити в Харкові, той вряди-годи навідується до руїн, наглянути за обійстям. Воно хоча й сплюндроване, але рідне, набуте мозолями і потом, кличе до себе. Отож господар приїде на попелище, подивиться, поплаче і знову повертається на нове місце. Юрко теж, напевне, скоро покине село, але зараз ми стоїмо посеред вулиці, і чоловік розповідає мені, що пережив він та його сусіди.
У Перемогу окупанти зайшли наступного ж дня після початку повномасштабного вторгнення. Першими в селі з’явилися, напевне, розвідники. Вони довго роздивлялися карту, наче не могли збагнути, куди потрапили. Як потім з’ясувалося, росіяни мали застарілі відомості. Бо й справді село виникло на голому місці лише тоді, коли тут вирішили організувати радгосп, що входив у систему «Садвинпрому».
«Які сади росли, які соки й вина робили…» — скрушно зітхає Юрко. Його сусідка Софія Олексіївна Соловйова якраз завідувала виробничим цехом. Ми розмовляємо біля руїн її колись гарного будинку, в який поцілив російський снаряд. Усе згоріло. Тепер із майна в Софії Олексіївни тільки сумочка, яку вона встигла взяти, рятуючись від пожежі.
— Дуже шкода врожаю, який пропав на городі, а ще більше — хати, — каже жінка. — Ми ж ці будинки викупляли в радгоспу, тобто в держави, за великі гроші, зароблені важкою працею. Хата тоді коштувала 20 тисяч карбованців.
Юрко згадує, як окупанти відразу ж зобов’язали селян носити білі пов’язки на рукавах. Чоловік якось забув її начепити, так його поклали обличчям у багнюку, знущалися… Юрко згадує перший обстріл. Того дня в село зайди привезли гуманітарку — якісь макарони, пляшки з водою. Приїхала купа кореспондентів-пропагандистів, аби розтрубити на весь світ, які рашисти добрі та гуманні. А коли преса подалася геть, Юрко побачив, що російські солдати почали ховатись у підвал. Він зметикував, що буде обстріл, і вони із сусідом вирішили десь схоронитися. Перший удар застав їх на городі, чоловіки впали на землю. Але добре, що, коли настала пауза, побігли далі, бо за мить у те місце, де вони лежали, прилетів снаряд.
«Антифашисти» нашого часу
У ШЕСТАКОВОМУ також багато руйнувань. Тут була сучасна цегляна школа. В ній жили окупанти, у підвалі ховали боєкомплекти для гармат і реактивних установок. Тепер це суцільна велика руїна. Під час відступу московити підірвали освітній заклад. Там, де були початкові класи і шкільний музей, серед дитячих іграшок на битій цеглі знаходжу німецьку каску часів Другої світової війни. Правду казав Черчилль, що майбутні фашисти називатимуть себе антифашистами. Чи, як думають про себе московити, «денацифікаторами». «Антифашисти» нашого часу сплюндрували також пам’ятник радянському солдату, що стояв у селі. Подзьобаний осколками монумент, на постаменті — воїн-визволитель без голови: видовище символічне.
У Шестаковому чимало скалічених людських осель і доль. От як погоріла хата на горбку. Там жив тракторист фірми «Агросвіт». Його не було вдома, коли у двір зайшли окупанти. Вони довго стукали у двері, а потім підпалили хату… Пам’ятаєте есесівців із радянських фільмів про війну? Вони повернулись у вигляді рашистів.
Вулиця, на якій розташована школа, здається, постраждала найбільше. Навпроти хата однієї з учительок — без даху. Кілька інших обійсть — руїни. За рогом, куди повертає вулиця, посічений осколками трьохсотлітній дуб, а далі металеві ворота чийогось двору — як решето. Під парканом потрощена лавочка. Коли окупанти вкотре почали обстріл села, там сиділа дружина тракториста місцевого господарства. Осколком її вбило.
Непоправної шкоди нелюди завдали тваринницькій фермі фірми «Агросвіт», де до повномасштабної війни утримували понад три тисячі голів ВРХ і надоювали близько 40 тонн молока щодня. Вісімдесят відсотків, що тут було, знищено. На стіні читаю послання окупанта: «Мы тут у вас все стащили».
— Краще б вони справді все вкрали, — коментує напис завтоком Катя.
Я спершу не розумію її. Адже ж «асвабадітєлі» й так цупили все, що потрапляло їм на очі: трактори, обладнання ферми, унітази… Різали породистих дійних корів, телиць і жерли. А кавказці — дагестанці й чеченці — смажили шашлики з добірних кіз, яких також тримала агрофірма. Окупанти дивувалися, що в корівниках пластикові вікна, дороги між будівлями заасфальтовані, і тягли все…
А потім прилетів ворожий літак і скинув бомби на ферму. Катя саме була з доярками в молочному блоці, коли надворі гахнуло. Загинув зварник — не встиг сховатися. Коли гуркіт стихнув, жінки, долаючи страх, вийшли надвір, а там… Ще й нині черепи корів можна побачити між руїн. Тварини навіть не зрозуміли, що прийшла смерть. Уціліла худоба потім блукала околицями, шукаючи корму і води. Корови підривалися на мінах, гинули від хвороб і хижих звірів. З усієї череди вдалося врятувати лише одну тисячу голів. Так от що мала на увазі Катя, коли казала, що краще б окупанти вкрали тих корів…
У сусідній Кутузівці також знищили ферму. Будівлі потрощені, з двотисячної череди залишилося всього двійко корів: худоба ходила чередами, по яких били «гради». Потім туші тварин селяни збирали по полях, ризикуючи життям. І це ще трактористу господарства пощастило: він наїхав не на протитанкову, а на протипіхотну міну колесом причепа, тож уцілів.
Лиш борючись, можемо вижити
У ЦЬОМУ нищенні всього, що потрапить на очі, нормальна людина не бачить логіки. Ну як зрозуміти, навіщо вбивати корів, коли вони можуть давати тобі ж користь? Для чого бити ракетами по тракторній бригаді в Кутузівці, по новісінькій техніці, коли нею можна орати землю і збирати врожай? Ні, московити вкрали чимало тракторів і комбайнів у Шестаковому й Кутузівці (селяни за супутниковими даними відстежили їх місцезнаходження — Чечня, Дагестан, Бєлгородська та інші області рф). Але ще більше знищено. І нині поля заростають бур’яном, бо тій техніці, яку вдалося врятувати чи відновити, не під силу впоратися з польовими роботами.
Відповідь на запитання «навіщо?» прийшла несподівано, коли прочитав звіт міжнародної юридичної компанії з прав людини GlobaRights Compliance (GRC) (див. номер за 21 листопада, «Готували упокорення голодом». — Ред.). Правники на основі зібраних доказів стверджують — коли ворожі танки перетнули український кордон 24 лютого 2022 року, вони навмисно націлилися на багаті сільськогосподарські регіони та інфраструктуру з виробництва продовольства. GRC виявила, що російський оборонний підрядник став закуповувати автотранспорт для перевезення зерна, а також придбав три 170-метрових суховантажних судна ще в грудні 2021 року. Це свідчить про план розкрадання українського продовольства «у безпрецедентних масштабах». Захопивши наші агропідприємства, ворог вивозив по 12 000 тонн збіжжя щодня з усіх окупованих територій. Тепер путін хвалиться, що продає зерно африканцям і арабам майже задарма…
З іншого боку, росіяни хочуть використати голод як інструмент, щоб керувати світом. Такий метод досконало відпрацьований іще сталіним, котрий для путіна є взірцем управлінця. А при тому нелюдові, як казала моя баба Горпина, в українців забирали геть усе їстівне, аби виморити голодом. Отож не дивно, що в Перемозі, Шестаковому та Кутузівці окупанти не тільки вивозили зерно, а й убивали корів, крали й нищили техніку. А разом із цим за доносами місцевих колабораціоністів закатовували колишніх учасників АТО, митців, журналістів, активістів. Усе це зветься одним словом — геноцид. Як у тридцяті роки минулого століття, коли селян виморили голодом, а еліту нації розстріляли.
…Мене жах бере, коли іноді на мить уявляю, що московити можуть прорвати фронт. Злі, заздрісливі, зазомбовані путінською пропагандою нелюди. Іншого виходу, як боротись, у нас нема.
Леонід Логвиненко. Світлини автора.
http://www.silskivisti.kiev.ua/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
