Пісня була написана у пік популярності танґо.
Ярослав Барнич. Якщо угорці та австрійці заслужено вважають великих Імре Кальмана та Франца Легара основоположниками неперевершеної віденської оперети, то українці можуть вважати Ярослава Барнича батьком національного модернового опереткового жанру, який, завдяки непересічному таланту цього витонченого мелодиста, здобув заслужене місце у світовій музичній культурі.
Уродженцеві мальовничого українського села Балинці (нині Снятинського району Івано-Франківської області), синові учителя й директора школи, 30 вересня 1896 року відкрився життєвий шлях, на якому впродовж життя він почергово зустрічатиме як гучну славу і широке визнання, так і розпач від розлуки з рідною землею, аж до майже повної заборони його імені в Батьківщині.Можливо найгеніальніше творіння в усій пісенній спадщині, що залишилася після його смерті, – танго «Гуцулка Ксеня», хоча й перемогло випробування часом попри нищівну заборону визнання за ним авторства в радянській Україні, усе ж стало символом невмирущості пісенного духу українців, що й донині єднає усіх наших співвітчизників у спільноту одного із найбільших народів Європи, щоразу промовляючи до світу неповторною мовою пісенності, якою так досконало володів він – незабутній і неймовірно талановитий Ярослав Барнич.Будучи учнем славнозвісної Коломийської гімназії, Ярослав досконало опановує гру на скрипці у місцевого музичного педагога Й. Шнайбеля й у двадцять років (!) уже диригує «Наталкою Полтавкою» М. Лисенка в містечку Печеніжин, що у рідному Прикарпатті.У сімнадцятирічному віці Барнич добровільно вступає у визвольний загін легіону Українських січових стрільців, де знайомиться із талановитим музикантом Михайлом Гайворонським. Невдовзі ці обдаровані юнаки оживляють культурне дозвілля усусів, створюючи з числа здібних до музики вояків струнний квартет, хор та невеличкий оркестр.Бойові дії, що точилися в Галичині, Закарпатті й Чехословаччині, врешті-решт закидають Барнича до Відня, де молодик успішно закінчує навчання в одній із Віденських гімназій.Повернувшись в Галичину, Ярослав Барнич посідає диригентський пульт у Львівському театрі «Руська Бесіда» й водночас вступає до Львівського Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, де займається по класу скрипки у професора Зуна та по класу композиції й теорії музики у професора Василя Барвінського.Поряд з роботою в театрі та навчанням в інституті, Ярослав Барнич успішно започатковує і своє сімейне життя. Його обраницею стала донька відомих українських співаків та драматичних акторів Івана та Катерини Рубчаків – Ярослава, котрій, попри бездоганне виконання подружнього обов’язку, випала нелегка місія стати для свого талановитого чоловіка справжньою порадницею та опорою у багатьох його творчих задумах.Навчання в Берлінській консерваторії по класу симфонічного диригування у класі відомого на той час німецького диригента та музичного педагога, професора Вільгельма Гросса сприяло тому, аби з вроджених музичних здібностей Ярослава та музичних основ, набутих ним під час навчання у Львові, Барнич став довершеним музикантом справжнього європейського штибу.Закінчивши студіювання в Європі, у 1927 році Барнич переїздить до славного галицького містечка Самбора. Тут діяльність тридцятирічного музиканта набуває яскравого розвою. Викладацька праця з музичних дисциплін в Самбірській учительській семінарії, що діяла при товаристві «Рідна школа», очільництво хором «Самбірський Боян», зрештою, організація ним в місті філії Львівського Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка стало неоціненним набутком, привнесеним ним як у культурно-мистецьке життя Самбора, так і усього бойківського краю.На початку тридцятих років Ярослав Барнич з дружиною та донькою Іриною повертається до Станіславова. Тут окрім викладацької роботи у різних навчальних закладах Барнич зосереджується здебільшого на написанні пісень, які, завдяки текстовій досконалості та мелодійності, відразу ж посідають провідне місце в репертуарі місцевих оркестрів та програмах окремих виконавців. Пісні «О, соловію», «Хлопче мій, хлопче», «О, гарна крале» та інші, написані у цей період Барничем, здобувають справжнє безсмертя в музично-пісенній культурі українців.У цей період композитор береться також за написання безсмертного шедевру – оперети «Гуцулка Ксеня», на створення якої його надихнуло велике кохання до красуні, доньки священика з села Небилів Ксенії Калиновської. Муза Барничевого твору, хоч і була на дев’ятнадцять років молодшою за композитора, до останніх своїх днів залишила світлу і незгасну пам’ять про свого трубадура.У 1938 році прем’єра «Гуцулки Ксені» була готова до постановки у міському театрі Косова. Проте брутальне втручання поліції, підбурене побоюванням перед непередбачуваними діями простого люду, до якого, на їхню думку, могла призвести народна тема оперети, а над усе її мелодійна впливовість на емоційність навіть пересічного слухача, стали на заваді здійснення авторського задуму. Танго, що було лейтмотивом усієї партитури оперети, попри усілякі заборони, привласнивши собі заголовну назву так і не поставленої тоді оперети, невдовзі стало справжнім народним мистецьким шлягером. Щоправда, роком пізніше, оперету «Гуцулка Ксеня» все ж поставили в містечку Делятині, що сприяло ще більшому поширенню неперевершеного танго серед населення Прикарпаття.Опісля вдалої прем’єри, Ярослав Барнич, вже будучи диригентом Станіславівського музично-драматичного театру, диригентом симфонічного оркестру Станіславівської філармонії та диригентом «Станіславівського Бояну», розпочинає роботу над створенням у Станіславові Гуцульського ансамблю пісні і танцю, який, пройшовши яскравий творчий шлях, став відомим мистецьким колективом – Національним ансамблем пісні і танцю України «Гуцулія».У перші роки Другої світової війни на теренах Західної України Ярослав Барнич перебуває у Станіславові. Тут він, уже відомий музикант і композитор, обіймаючи посади диригента у Станіславівській філармонії та Гуцульського ансамблю пісні і танцю, береться за постановку написаної ним ще у 1934 році оперети «Шаріка». Проте на виставу потрапляють непрохані зайди – нацистські окупанти. Композитор і не підозрював, що тема Січового Стрілецтва стане натяком гітлерівським офіцерам на військову противагу, що постійно була присутньою у підсвідомості українців, поляків, євреїв, усіх, хто не міг змиритися з нацистським окупаційним режимом. А тому, одразу ж після вистави, фашистами був складений вибірковий список із двадцяти дев’яти присутніх у залі глядачів та окремих артистів, залучених у постановці оперети, на чолі із Барничем, двадцять вісім із яких після вистави було розстріляно. Чому серед невинно розстріляних не опинилося Барнича, залишається загадкою й досі. Не відкрилася ця жахлива таємниця й для самого композитора до останніх митей його життя…З 1941 по 1944 роки Ярослав Барнич – диригент Львівського оперного театру. Під час окупації вистави в театрі чітко поділялися на ті, що відбуваються у дні для відвідувачів нацистів, та дні, виокремлені виключно для відвідин театру місцевим населенням. Барнич, з огляду на свій непересічний хист, був затребуваний в репертуарі вистав, що задовольняли попит як львів’ян, так і нацистів.Так тривало аж до 1944 року, коли радянська армія розпочала свій потужний контрнаступ по території усієї Західної України. Період деокупації Львова став для творчої трупи Львівського оперного театру чи не найфатальнішим за усю його історію. Творчий склад трупи стали масово покидати провідні солісти, артисти хору, балету та оркестру, художники, диригенти, мистецько-ослуговуючий персонал. Переважна більшість із них подалася на Захід, при цьому потрапляючи у табори для біженців, втім, не втрачаючи надії на те, що незабаром їм все ж поталанить вирватися і звідтіль.Серед них і Ярослав Барнич. З 1944 по 1949 роки на музиканта і його сім’ю очікують нестатки, лише інколи з’являються випадкові заробітки. І лише у 1949 році здійснюється щаслива для сім’ї Барнича спроба переїзду до Філадельфії (США). На континенті Ярослав Барнич отримує довгоочікуваний простір для реалізації своїх багатющих творчих задумів.Зокрема, педагогічна робота по класу скрипки та теорії музики у філіях Українського музичного інституту в Клівленді й Лорейні, очільництво з 1951 по 1966 роки Українського хору імені Тараса Шевченка у Клівленді, з яким було дано понад 100 (!) концертів та публічних виступів, зрештою, доручення від української діаспори Америки та Канади очолити Ярославу Барничу підготовку та проведення мистецької частини урочистого відкриття пам’ятника Кобзареві у Вінніпегу (Канада), що тріумфально відбулося 8 липня 1961 року і було приурочене до 100-річчя з дня смерті Шевченка. У заході взяло участь понад 300 хористів, 80 музикантів і стало свідченням високого визнання постаті великого українця, Ярослава Барнича, його значущості для української культури у світовому просторі.«Почесний громадянин Вінніпегу», володар «Золотої батути», найвищої мистецької нагороди української діаспори, привітання, що надійшли на адресу митця з нагоди його сімдесятиліття від Папи Римського Павла Шостого та кардинала Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого, проголошення 23 квітня у штаті Огайо (США) «Днем Барнича» – усі ці події стали незаперечним визнанням нашого великого краянина у світових масштабах і внесенням його незабутнього імені у безсмертя.Першого червня 1967 року великого українця Ярослава Барнича не стало. Міське кладовище Клівленда, що в штаті Огайо, США, стало останнім місцем його спочинку.А яка ж доля пісні «Гуцулка Ксеня»?Зрозуміло, що на теренах радянської України ця популярна пісня сучасного походження так довго не могла замовчувати ім’я свого автора. Однак через причетність до національно-визвольного руху в Україні, мистецьку працю в умовах окупованого нацистами Львова та визнання широкими колами української діаспори в усьому світі для імені Ярослава Барнича повернення на Батьківщину стало забороненим на десятиріччя. Радянські ідеологічні служби широко розповсюдили міф про те, що Ярослав Барнич під час еміграції з України загинув внаслідок попадання німецької авіабомби у потяг, в якому начебто їхав композитор з родиною.У 1945 році чехословацька фірма грамплатівок «ЕSTA» випускає платівку із записом «Гуцулки Ксені» у виконанні Ансамблю пісні і танцю Першого Українського фронту під керівництвом заслуженої артистки УРСР Лідії Чернишової. На етикетці платівки зазначено: «Українська народна пісня з Закарпаття (?)»…Отож, танго, що стало всенародним і улюбленим багатьма, необхідно було комусь адресувати. Відомий факт, що радянськими чиновниками від мистецтва пропонувалося взяти на себе авторство «Гуцулки Ксені» таким авторитетним західноукраїнським композиторам, як Анатолій Кос-Анатольський або ж Євген Козак. Проте після їхньої відмови для цього якнайкращою була особистість цілком лояльного до радянської влади композитора-самоука родом із села Бачина (нині Старосамбірський район Львівської області), учителя історії за професією, Романа Савицького, який спочатку вчителював, а згодом став директором Станіславівської середньої школи. За поширення християнських ідей серед учнів школи Романа Савицького невдовзі звільнили з посади директора, після чого йому вдалося влаштуватися учителем історії спочатку у школі села Семигинова, а ще пізніше, у школі села Любинців (Стрийський район Львівської області). Свій вічний спочинок Роман Савицький отримав на Стрийщині, у селі Лисовичі, 11 вересня 1974 року на шістдесят дев’ятому році життя. За рік до смерті Савицького, у 1973 році, світ побачила його авторська пісенна збірка, в якій поряд із відомими піснями «Марічка», «Червоні маки», «Лелеки», «Мавка», «Квітка з полонини», до авторської ідентичності яких є теж чимало запитань, увійшла і «Гуцулка Ксеня». Що ж до сумнівів стосовно авторства Романа Савицького цих відомих нині пісенних творів, то сьогодні вже достеменно з’ясовано, що музику до надзвичайно популярної пісні «Червоні маки» написав не Роман Савицький, а відомий український композитор-емігрант, виходець із Тернопільщини Іван Недільський. Поряд із цими піснями «Гуцулка Ксеня», що увійшла до збірки, викликала чимало сумнівів та запитань щодо авторства. Зауважимо, сталося це 35 років (!) після того, як Ярославом Барничем вже була написана його славна оперета із заголовною назвою основного пісенно-мелодійного лейтмотиву твору.Згадаймо ще й той факт, що 5 червня 2017 року світ облетіла звістка про те, що у Чикаго (США) померла українка родом із Шешор Ксенія Бурачинська-Данилишин, котра була двоюрідною племінницею Романові Савицькому і ще за життя стверджувала, що саме для неї її двоюрідний дядько (Роман Савицький) написав «свою» відому «Гуцулку Ксеню» (?) До цього додамо, – у рік, який зазначає у своїх спогадах Ксенія Бурачинська, їй виповнилося неповних десять років, – факт, що, знову ж таки, ставить більше запитань, аніж отримує відповідей… Адже, чи могла постать ще незрілої дівчинки надихнути автора музики на таку, сповнену підкресленої пристрасті та темпераменту мелодію?..Саме так воно було, а чи інакше, сьогодні історична правда вже не так активно шукає для нащадків однозначної відповіді. Бо стало відомо, що у 1929 році у Станіславові відбулося особисте знайомство Ярослава Барнича і Романа Савицького, після чого приятелі співали у створеному ними ж чоловічому квартеті на різних концертних імпрезах. А тому не можна відкидати також версії щодо справжнього походження «Гуцулки Ксені», при якому Роман Савицький, котрий володів беззаперечним даром до складання віршів, став автором слів, які Ярослав Барнич, котрий володів музичними знаннями європейського рівня, поклав на музику…Та, попри усе, Україна, а згодом і світ, вперше почувши сповнену п’янкого чару пісню «Гуцулка Ксеня», повік зберігатиме її неповторну красу у своїй вдячній пам’яті. А тому, прослухавши й замилувавшись цією по-справжньому великою й довершеною піснею, залишило ім’я композитора безсмертним, а його незрівнянну «Гуцулку Ксеню» – невмирущою.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
