«І от сидітимемо ми з пані Іриною в одній камері й говоритимемо рідною мовою…»

Elizabeth Bielska

«Какая у вас красивая украінская мова, ви навєрноє с западнай Украіни?» — це найпопулярніший комплімент, який я роками чую від київських таксистів. Але чи комплімент це? Коли у школі в центрі столиці ти роками зазнаєш цькувань і погроз за свою мову й інстинкт самозбереження змушує ставати російськомовною. Коли мусиш вивчати мову неволі за підручником із назвою «Родная рєчь». Коли досі серед ночі можеш згадати десятки правил російської граматики, а українських навіть не знав ніколи, бо «родную» викладали фахово-тиранічно, а українську байдуже-непрофесійно. Коли в праві на середню і вищу освіту державною мовою тобі відмовлено (окремим свідомим викладачам — шана). Коли ти затребуваний професіонал у галузі мистецтва, якому гарно платять. Тільки не українці, а росіяни та люди російського походження, а своїм ти не потрібен. Бо для Росії культура – цінність і зброя, для України – самодіяльність і жебрацтво. Коли єдина дискримінація, якої ти зазнаєш усе життя у власній державі – за мовною ознакою. Коли ти за все платиш: у крамниці, ресторації, ательє, але твої мовні права споживача майже завжди порушені. Коли не виконується закон про мову взагалі ніде, бо штрафи замалі й ні на що не впливають, а довести бодай одне із сотень порушень – ще та морока. Коли в закладі на Майдані на зневажливе обслуговування чужою мовою щоразу вирішуєш, чи маєш час на мовну дипломатію й чи хочеш ризикувати тим, що в твою тарілку плюнуть, а потім ще й проклянуть. Я потерпала від цієї мовної роздвоєності й постійної потреби підлаштовуватися, щоб було зручно саме російськомовній більшості, яка загарбала практично всю країну. І тільки в червні 2017 остаточно стала собою, 100 % перейшовши на рідну мову. Відтоді на Батьківщині не промовила жодного слова російською. Для мене вона така сама брудна й не гідна мене, як і ненормативна, якої не вживала жодного разу в житті. Тримати мовну стійкість у змосковщеному світі ой як нелегко. Хтось заради цього переїжджає до Львова, я ж – дуже обмежила коло спілкування. Зараз у ньому немає жодної російськомовної людини чи такої, яка б говорила російською зі мною. Останні 7 років я роблю все для того, щоб підтримати тих, хто свідомо обрав тернистий й часто болісний шлях українізації, шлях самовдосконалення, спротиву окупації серця й розуму, шлях до відмулення власної національної гідності, якої російська імперія позбавляла нас 300 років. Сьогодні проти мовознавця Ірини Фаріон, відкрили чотири кримінальні справи. Дві з них – за мову. Я не говоритиму про інші дві, як і про етику, специфіку висловлювань, про те, в чому вона права і не права. Скажу одне, яких би помилок не припускалася пані Ірина у своїй риториці, останні 30 років вона робить усе для становлення українськомовної України. Зараз вона не сказала нічого нового, чого б не казала всі ці три десятиліття. За мову нас не судили навіть за часів Януковича. За нинішньої влади сміливо відкривають провадження фактично за підтримку української в той час, коли за неї вбивають. Ось це і є злочин. Кримінальна справа за українську – того ж порядку, що справи проти наших військових за незаконне заволодіння зброєю, коли в перші дні війни думалося про виживання. Тобто, коли таксист у столиці (не воїн в окопах) висаджує українськомовних пасажирів і суспільство обурюється – це, за словами Арестовича, мовний талібан. Коли ж Фаріон, чий зять воює, посилається на закон про те, що мова ЗСУ українська – це, на думку посадовців, порушення рівноправ’я громадян за національною належністю (якої нації, цікаво?) і образа честі та погроза військовослужбовцю. Чи не має Кримінальний кодекс статті і для пана Арестовича, який цілеспрямовано роками принижує гідність усіх українськомовних українців, називаючи їх дебілами і мовним талібаном? Я не оцінюю слова чи дії Ірини Фаріон з морально-етичної точки зору, її політичну позицію (я маю інші переконання). Але знаю, що якщо ті, хто відкрив провадження проти неї саме за мову, придбають нашу з Антін Мухарський книжку «Як перейти на українську», то точно придумають кілька статей і для нас. І от сидітимемо ми з пані Іриною в одній камері й говоритимемо рідною мовою про етику, в той час як за її стінами знову ширитиметься чума зросійщення. Й буде мова нашою єдиною фортецею. Бо імперія вже бачить, що всіх територій наші герої не віддадуть, тож уже руками влади і Арестовичів готують запасний план – навіщо землі, коли можна стерти ідентичність — отримати думки і душі. Цілком диявольський план.

Теги

Новости по теме