Про російськомовну літературу «українського походження». Які у неї перспективи?

Зараз багато українців проводять ревізію на своїх книжкових полицях. Російська і радянська класика, що була колись must have у кожній освіченій родині, втрачає свою актуальність і значущість. Кожен на власний розсуд визначає, чиї книжки залишити, чиї просто заховати від очей, а з ким попрощатися назавжди. Щось подібне відбувається і в публічному просторі: триває дискусія про межі присутності російського в нашій літературі. Один полюс обстоює логіку «одна література — одна мова», інший вважає, що слід плекати «поліфонію» і не відмовлятися від знаних земляків. Спробуємо розібратися, чи можливий компроміс, і чи потрібен він.

Багатомовність як закономірність

Нашу деколонізацію ворогам вигідно подавати як певну форму варварства. Технологія не нова: агресивні тубільці завзято руйнують «велику культуру», яка несла їм цивілізацію. Зовнішній шум можна й необхідно ігнорувати, але є і внутрішня дискусія про масштаб кенселінгу російського. З одного боку, чутно заклик не шукати «хороших русских» і категорично відмовитися від усього, що створене мовою країни-агресорки, з іншого, намагання віднайти «острівці безпеки» й інкорпорувати в український контекст частину спільного спадку. 

Можна побачити в останньому формулюванні зраду, ватництво, але тоді почуємо у відповідь: то тепер і від частини творів Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка відмовитися? Національна література може бути багатомовною — прикладів не бракує. Дійсно, не бракує, ба більше, майже вся європейська словесність пройшла через етап використання латини (українська — не виняток), національні ж мови поступово освоювали спочатку «низькі», а згодом і «високі» жанри. Від бурлескної (низький жанр) поеми «Енеїда» до історичного роману вальтерскотівського типу (високий жанр) «Чорна рада» українська література здолала чималий шлях, який пролягав через двомовність. Сьогодні вся ця ієрархія жанрів видається штучною і застарілою, але 200 років тому вона мала значення. 


Зараз багато українців проводять ревізію на своїх книжкових полицях. Російська і радянська класика, що була колись must have у кожній освіченій родині, втрачає свою актуальність і значущість. Кожен на власний розсуд визначає, чиї книжки залишити, чиї просто заховати від очей, а з ким попрощатися назавжди. Щось подібне відбувається і в публічному просторі: триває дискусія про межі присутності російського в нашій літературі. Один полюс обстоює логіку «одна література — одна мова», інший вважає, що слід плекати «поліфонію» і не відмовлятися від знаних земляків. Спробуємо розібратися, чи можливий компроміс, і чи потрібен він.

Багатомовність як закономірність

Нашу деколонізацію ворогам вигідно подавати як певну форму варварства. Технологія не нова: агресивні тубільці завзято руйнують «велику культуру», яка несла їм цивілізацію. Зовнішній шум можна й необхідно ігнорувати, але є і внутрішня дискусія про масштаб кенселінгу російського. З одного боку, чутно заклик не шукати «хороших русских» і категорично відмовитися від усього, що створене мовою країни-агресорки, з іншого, намагання віднайти «острівці безпеки» й інкорпорувати в український контекст частину спільного спадку. 

Можна побачити в останньому формулюванні зраду, ватництво, але тоді почуємо у відповідь: то тепер і від частини творів Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка відмовитися? Національна література може бути багатомовною — прикладів не бракує. Дійсно, не бракує, ба більше, майже вся європейська словесність пройшла через етап використання латини (українська — не виняток), національні ж мови поступово освоювали спочатку «низькі», а згодом і «високі» жанри.

Від бурлескної (низький жанр) поеми «Енеїда» до історичного роману вальтерскотівського типу (високий жанр) «Чорна рада» українська література здолала чималий шлях, який пролягав через двомовність. Сьогодні вся ця ієрархія жанрів видається штучною і застарілою, але 200 років тому вона мала значення. 

Наприкінці XVIII століття, за визначенням Дмитра Чижевського, «український народ робився помалу типовою “неповною нацією”, народом без культурно важливих за тих часів суспільних кляс — вищого духовенства та вищого дворянства. Тим самим відпадали не лише — почасти — творчі групи, але ще більше, групи, які в XVIII столітті найбільше могли спричинитися до розвитку літератури, бо від них виходило “соціяльне замовлення” літературних творів, себто вони були головними їх споживачами»Простіше кажучи, література, писана староукраїнською чи церковнослов’янською мовою, втратила свого читача, бо еліта Лівобережжя русифікувалася.

Відтак вона мала стати частиною аудиторії російської словесності. Але там не було великої пропозиції: кілька пафосних поетів, що писали мовою, яка, за визначенням Міхаіла Ломоносова, перебувала на «латино-немецких ходулях», кілька не менш пафосних класицистичних драматургів і майже повна відсутність прози. Тогочасні дворяни Російської імперії надавали перевагу французьким романам. 

Літератори з Москви і Петербурга (а інших культурних центрів в імперії не існувало) намагалися створити свій аналог популярного на той час сентименталізму, але їхня творчість була подібна до французьких романів, як музика гурту «Ария» до Iron Maiden.

Із сьогодення шлях укрліт хочеться бачити таким, щоб увесь час гордо петляв у бік від російського культурного простору. Така картинка відповідає запитам нашого часу, але вона хибна. 

Іван Котляревський живе в українських соцмережах щонайменше у двох мемах: «дякую, діду, за «Енеїду» та нагадування, що перша публікація поеми відбулася 1798-го, за рік до народження Пушкіна. Таким чином підкреслюється, що українська літературна мова постала раніше за російську — це приємно і додає ваги в суперечках про тяглість нашої культури. 

Але тогочасний культурний контекст був далекий від цих суперечок. Перші три частини «Енеїди» вийшла друком у Петербурзі з таким текстом на обкладинці: «Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревским». Вихід поеми спричинив цілу хвилю епігонства — створення різного роду травестій античних сюжетів українською мовою, що його Пантелеймон Куліш охрестив «котляревщиною». 

Згодом постав запит на різного роду «малороссийские водевили» — розважальні п’єси, тобто так само «низький жанр». Власне, цим і обмежилося застосування української мови в тогочасній літературі. Згодом сюди ще додалася лірика харківських романтиків, однак про прозу не йшлося («Маруся» Квітки-Основ’яненка 1832 року була першою несміливою спробою).

Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка і навіть Тарас Шевченко саме прозу і публіцистику воліли писати російською. Це не був диктат, примус чи конформізм. Ось що про це писав літературознавець Григорій Грабович у своїй праці «Семантика котляревщини»: «На тому етапі, зокрема (переважно протягом майже цілого XIX століття, в кожному разі до початку її активного переслідування) українська література на терені російської імперії в суспільному й практичному сенсі вписувалася у всеросійську, імперську літературу. Всі українські письменники так чи інакше брали участь у загальному всеросійському літературному процесі. Більше того: на даному етапі функціонально українська література, тобто те письменство, яким українське суспільство живилося, було двомовне і, мабуть, більш російськомовне, ніж україномовне». Неповна (з політичних причин) українська література підживлювала неповну (з культурних та естетичних причин) російську.

Можна поставити питання руба і викреслити з української літератури всі російськомовні твори згаданих вище класиків. Але це нерозумно, особливо, якщо зважати, що значна частина тих текстів вже перекладена українською. 

До того ж тоді доведеться відмовитися й від Микола Гоголя. Так, 100 відсотків його творів написані нехай специфічною, але російською мовою, він автор знаменитих слів про «птицу-тройку» і скрєпного, як прийнято нині казати, релігійного трактату «Рассуждения о Божественной литургии». Водночас він багато писав про Україну (дуже мало хто з російських читачів здатен зрозуміти справжній зміст творів «Пропала грамоти» чи «Стросвітські поміщики»), довго йшов до розчинення в імперському котлі, перебуваючи, за власним визначенням, «між двома душами». Що дає підстави називати тогочасних двомовних (а у випадку Гоголя — російськомовного) письменників українськими? Походження (більшість тогочасних літераторів — нащадки старшинських родів), заглибленість в український культурний контекст, апелювання до нього (той таки Гоголь для «Ночі перед Різдвом» позичив сюжет про переховування коханців у мішках з п’єси свого батька Василя Гоголя-Яновського), писали вони переважно на українську тематику. Двомовність не була винятковою ознакою письменників-підданих Російської імперії: Ольга Кобилянська, що мешкала на підконтрольній Австро-Угорщині Буковині, частину своїх творів писала німецькою.

Повний або частковий перехід письменників із колоній на мову метрополії — процес не унікальний, а радше закономірний. Цей шлях пройшли ірландська та шотландська літератури, де письменники в різні часи використовували національні мови або латину, а в нові часи перейшли на англійську. Українські письменники з часів заборони нашої мови царизмом, перейшли у підпілля і творили по суті контркультуру — опозиційну до імперії, і російській мові тут уже не було місця.

Чуже чи наше

У першій половині ХІХ століття російські письменники намагалися писати про Україну, яку вони бачили як романтичний ареал. Писали в міру своїх уявлень і упереджень: Пушкін творив імперський канон своєю «Полтавою», Кондратій Рилєєв — занадто пафосного і антипольського «Наливайка», а Алєксандр Шеховской — просто халтурного «Казака-стихотворца», де персонажі говорять псевдоукраїнською мовою («вот я и здись»), чим обурювався сам Котляревський. Чи є сенс зараховувати цей доробок до української літератури? Жодного. Байрон теж написав поему «Мазепа», але ні в кого не виникає бажання зарахувати його до української класики.

Коли історична відстань скорочується, то чомусь «сортувати» письменників стає важче. З моменту виходу української літератури з підпілля на початку ХХ століття потреби у двомовності не було. Навіть в найважчі роки сталінської цензури Олесю Гончару чи Олександрові Довженку не було потреби писати книжки російською — їх перекладали.

Водночас із часів Котляревського і Квітки-Основ’яненка змінився демографічний склад українських міст. У Києві свою юність провели аж ніяк не «корінні» Міхаіл Булгаков чи Константін Паустовський. Так, свої окремі твори вони присвятили Україні, але чи дає це якісь підстави зарахувати їх бодай частково до нашої літератури? Частина наших співвітчизників, що виросли на їхніх книжках, вважають, що так. Їхні аргументи, щоправда, важко назвати переконливими. «Ми не повинні віддавати видатних земляків росіянам!». Ні, не повинні, проблема в тому, що Паустовський і Булгаков самі «віддалися» Москві: свою письменницьку кар’єру вони зробили там, у російському культурному контексті, в якому вони, до речі, виросли та сформувалися.

Наші сучасники, які прагнуть залишити собі російських письменників за географічною ознакою, вчиняють, по суті, культурну апропріацію, тільки повернену в інший бік: не від колонізаторів до поневолених, а навпаки. Назвати умовного Булгакова своїм на тій підставі, що він прожив частину свого життя у Києві і присвятив йому кілька своїх творів — слабка і штучна спроба привласнення чужої (а в нашому випадку ще й ворожої імперської) культури.

Альбер Камю — французький письменник, а Редьярд Кіплінг — британський, хоча перший народився і чимало років прожив в Алжирі, а другий — в Індії. Літературознавець Едвард Саїд у своїй праці «Імперіалізм і культура» аналізує твори Камю і Кіплінга як орієнтальні, себто такі, що віддзеркалюють колоніальний світогляд на життя і культуру поневолених країн.

Не всі російські письменники імперці, але це не робить їх автоматично українськими. Географія — не найкращий порадник. Ви бачили людей, які прожили понад 30 років в незалежній Україні і не опанували державну мову? А тепер уявіть собі, скільки таких було 40–50 і більше років тому. 

Киянин Віктор Нєкрасов відомий не лише як автор повісті «В окопах Сталинграда» і один зі стовпів лейтенантської прози. Він справді був людиною честі, дисидентом, який одним із перших публічно почав говорити про необхідність створення меморіалу в Бабиному Яру. Політемігрант і член французького PEN клубу. Але разом з тим треба визнати: Віктор Нєкрасов був людиною російською культури, це він створив міф «Дома Турбіних» в Києві, його життя тісно пов’язане з театром російської драми. Він підписував листи на підтримку В’ячеслава Чорновола, але мало цікавився власне українським культурним контекстом, який був для нього чужим.

Про Бориса Чічібабіна Вікіпедія сьогодні пише як про українського поета. Це можна назвати дієвою культурною апропріацією. Так, життя цього літератора пройшло здебільшого у Харкові. Він був політв’язнем і дисидентом, критикував сталінщину, співчував кримським татарам, євреям і народам Балтії. Однак трагедії українського народу не знайшли відображення в його творчості. Він присвячував свої лекції Цвєтаєвій і Пастернаку, спілкувався здебільшого з російськими письменниками. Здається, всі суперечки про те, «чий Чічібабін», мав би закрити його вірш «Родной язык»:

У меня — такой уклон: 

я на юге — россиянин, 

а под северным сияньем 

сразу делаюсь хохлом…

Так живу, веселый путник,

простодушный ветеран,

и со мной по вечерам

говорят Толстой и Пушкин

на родном языке.

Борис Чичибабін дожив до української Незалежності і навіть встиг відрефлексувати у віршах розпад СРСР:

С мороза душу в адский жар

впихнули голышом:

я с родины не уезжал —

за что ж ее лишен?


Какой нас дьявол ввел в соблазн

и мы-то кто при нем?

Но в мире нет ее пространств

и нет ее времен.

Исчезла вдруг с лица земли

тайком в один из дней,

а мы, как надо, не смогли

и попрощаться с ней.


Что больше нет ее, понять

живому не дано:

ведь родина — она как мать,

она и мы — одно…

Здається, ці рядки могли б взяти на озброєння усі, хто ностальгує за СРСР. Все ж таки проживання в українському місті й дисидентська діяльність — не надто переконливі аргументи для потрапляння в національну літературу. Зрештою, в одіозного Едуарда Лімонова (справжнє прізвище Савенко) є аж ціла «харківська трилогія»: три автобіографічні романи про Харків 1950-х років. До речі, вони були екранізовані під виразною назвою «Русское» на початку нульових. А от до української спадщини ця трилогія не потрапила, і це закономірно. 

Етнічний українець Міхаіл Зощенко, єврей і одесит Ісаак Бабель, а заразом і вся «южнорусская школа» є представниками російської літератури. Так, не завжди імперської, але такої, що існувала в паралельному просторі з українською і мала центрами тяжіння Москву і Петербург (Ленінград). Прагнення привласнити згадані вище імена мало би свідчити про бідність нашої літератури, а вона ж насправді не бідна, просто частина її імен і творів досі погано відома широким масам читачів.

По русифікованих містах…

Франц Фанон, один із теоретиків постколоніалізму, у своїй праці «Гнані і голодні» говорить про те, що місто поневолених і місто колонізаторів — це два паралельних світи, розташовані географічно близько, але культурно максимально віддалені один від одного. Місто Валер’яна Підмогильного мало подібне до Города Міхаіла Булгакова — вони різні так само, як Одеса в Юрія Яновського і в Ісаака Бабеля. Роки панування імперії створили в Україні феномен «русифікованих міст». Усі наші мільйонники в довідковій літературі значилися як «промислові, наукові і культурні центри». Але культура там домінувала російська. Тому навіть після розвалу СРСР, коли Україна тривалий час продовжувала перебувати у спільному політичному, економічному, і, що не менш важливо, інформаційному просторі з рф, це домінування тривало. Для російськомовних авторів існувало цілком комфортне середовище — як місцеве, так і ширше: в зоні покриття «общепонятного язика». 

Андрій Курков, Олена Стяжкіна, Володимир Рафєєнко — це далеко не повний перелік авторів, що їх певний час називали представниками «української російськомовної літератури». Вони видавалися і в Україні, і в рф, там же нерідко отримували різні літературні премії. Частина українських читачів дотримується думки, що до 2014-го вони були російськими письменниками, що жили в Україні. У термінології постколоніалізму таку літературу годилося б назвати креольською (читайте, що таке креольська культура і чому в Україні періодично спалахують скандали навколо мови й ідентичності).

Вододілом став Майдан: після певної інерції згадані вище письменники вирішили відмовитися від російської і почали видавати свої твори в перекладах, а згодом і самі почала творити українською. Хтось, як Євгенія Більченко, обрали еміграцію до рф як єдиний можливий шлях для продовження своєї творчості. 

У найновішому фронтовому поколінні літераторів також з’явився свій прошарок російськомовних авторів (Мартін Брест, Сергій Сергєєвич Saigon), які свої перші книжки видавали російською. Подальшим етапом стали переклади. А наступні книжки — є всі підстави так вважати — вони вже напишуть українською самостійно.

У часи Котляревського письменники бачили свою місію в тому, щоб вписатися в єдину імперську літературу і знайти свого читача за межами України, а відтак вважали за потрібне мати бодай частину своїх творів російською. Нині процес зворотний: автори, які писали російською, українізуються самі й подають приклад своїм читачам. Хочеться вірити, що черговий етап двомовності в нашій літературі добіг кінця.

https://chytomo.com/

Теги

Новости по теме