Обручка повернулася до бійця

Мешканець Чорткова, що на Тернопільщині, Олег Дубовий на початку повномасштабного вторгнення росії добровільно вступив до лав територіальної оборони, пройшов військову підготовку і, хоч не міг похвалитися міцним здоров’ям, не шукав відмовок від служби, а разом із командою відправився на передову: «ТРЕБА захищати Батьківщину!».

Але й раніше, коли ворог зазіхнув на українську землю 2014-го, Наталя й Олег Дубові активно долучалися до волонтерської діяльності. Бо розуміли – ТРЕБА! Вони відчували одне одного з півслова, підтримували у всьому. Та й не дивно, пара у шлюбі 33 роки, мають двоє дітей, а це спільні радощі й тривоги, недоспані ночі… Тому громом серед ясного неба став його вчинок – чоловік з війни передав дружині обручку…


Олег розповів, що був у бліндажі, коли отримав поранення. Це сталося 9 березня цього року. Тепер вважає цю дату другим днем народження: 
«Почався обстріл, я заскочив у бліндаж. Почувся вибух — і щось вдарило в ноги. Болю не відчував. Та коли подивився, бачу – в мене відірвало обидві ноги. Побратим Руслан Махній заскочив у бліндаж, і він фактично врятував мені життя, бо я хоч і був при свідомості, та сам собі поставити турнікети не міг. Я втратив багато крові, й шансів вижити було дуже мало. Щиро вдячний Русланові та хлопцям, які 2,5 кілометри несли мене на ношах по болоті до нашої машини, щоб відправити до медпункту. Я не знав, чи виживу, а тому перше, що зробив – віддав свою обручку Руслану Махнію, щоб він передав її дружині». 

Наталя про поранення чоловіка дізналася від подруги. Вона – мати Олегового командира. Тоді думки були тільки одні – лиш би живий був: «Мене більше нічого не цікавило. Я ходила по хаті і просто кричала дико. Я розуміла, що незалежно від того, яка у нього травма – я його поставлю на ноги і завжди підтримаю!», – пригадує. І ще не знаючи що і як, автівкою неслася стрімголов до нього – рідного, коханого, найдорожчого, єдиного, до свого важкопораненого Олежика (саме так Наталя називає свого чоловіка). А він із надважким пораненням перебував у клінічній лікарні ім. Мечникова в Дніпрі. З того часу вони не розлучаються. Вона щодня пише дописи у фейсбуці як проходить його лікування. 


«Він зняв обручку і попросив віддати її мені. Сказав, що не виживе… Він помилявся! Він на мить забув, що сильний, що має потужного ангела-охоронця, що я так просто не відпущу його, не віддам. Живий!!! Це головне! Решта – дрібниці. І ми обов’язково потанцюємо разом!!!»… – такий  допис з’явився трохи згодом. 

А потім – продовження: «Я його сьогодні вже бачила, обіймала та цьомала. Обцьомала лице, очі, чоло, руки, та все рівно не вклалася в часі. Бо ж реанімація. Завтра таки дообіймаю. Олег наш – мужній і витривалий. А в очах тільки оптимізм і бажання жити. Так і буде, бо наші молитви чують Всевишній і всі святі. Бо Олежик вміє боротися. Бо такі, як він, повинні жити! Ти впораєшся! Я впораюся! Ми впораємося! Ми сильні!». 


Вони справді сильні, разом пережили не одну операцію. А вже коли надія і віра стали переконаннями, Наталя знову написала у соціальних мережах: «Ми щасливі! Ми живемо! Ми разом! І я дякую Богу за це! Дякую вам усім, мої хороші, за ваші молитви! А він учора вже усміхався, ми з ним жартували, будували плани на майбутнє. Він мріє про хороші протези. Мріє якомога швидше ходити. І це буде! Буде, бо я пообіцяла йому. Я завжди була впевнена, що людській доброті немає меж, але ця підтримка, якою ви усі оточуєте нашу родину, – фантастична. З нею нам легко і нічого не страшно… Слава ЗСУ! Слава Україні! Слава Нації! Героям Слава! Україна понад усе!». 

Не забула Наталія Дубова і про обручку. Пригадує, як отримала її, то обручка була вся в болоті, брудна: «Я її гарно протерла спиртом і кажу до чоловіка: «Давай, моє сонечко, руку», я йому обручку на палець одягнула. Вона на нього була трошки завелика, бо пальці схудли, але нічого»… 


Олег зараз лікується та проходить реабілітацію в Тернополі. Розповідає, що з ліками та колісними кріслами допомагають друзі, волонтери: «Якщо порівняти весь шлях за ці місяці (від отримання поранення і дотепер), то зараз я почуваюся набагато краще. Це завдяки підтримці дружини, друзів, рідної землі. Я так хотів, щоб мене відправили на Тернопільщину, і нам це вдалося. Наразі чекаємо остаточного загоєння ран, щоб потім можна було сміливо ставати на протези». 


Наталія впевнена: щоб її чоловік зміг знову ходити – вони вже збирають кошти на протези та шукають, у якому медзакладі можна буде їх встановити. Олег мріє вести повноцінний спосіб життя. Він не з тих, хто сидітиме за комп’ютером чи лежатиме з пультом біля телевізора. Він дуже хоче жити активно, а тому потребує найсучасніших протезів.

Газета «Сільський господар плюс» Світлини з архіву Дубових

Теги

Новости по теме