За останнє століття це село, що знаходиться біля Ізюма обіч шляху на Донбас, ущент руйнували двічі. Першого разу нацисти, а тепер рашисти. Вчителька української мови Тетяна Гончарова дивом пережила нашестя сучасних загарбників.
Село у нашій Україні
ДО повномасштабного російського вторгнення Кам’янка вважалася багатим селом, що розкинулося в мальовничій долині над Дінцем. Місцевий люд працював, підторговував у місті, що зовсім поруч, городиною, м’ясом, молоком, яйцями. Словом, заробляв копійку. Отож хати тут будувалися добротні, з водою, газом та іншими вигодами. Гордістю Кам’янки була красива відремонтована школа.
Це село сьогодні — постапокаліпсис. Жодної вцілілої хати, на місці навчального закладу — купа битої цегли. На воротах, за якими будинок із потрощеним дахом, напис: «Обережно, міни». Йдучи вулицею, слід уважно дивитися під ноги, бо, відступаючи, ворог засипав усе тут «пелюстками». Кілька чоловік уже підірвалися на них… «Пелюстка» не вбиває, а лише відриває чи розтрощує ступню, і людина на все життя залишається калікою.
Обгорілі хати зі здичавілими тюльпанами та нарцисами під вибитими вікнами, деякі — як скелети динозаврів, розтрощені вулики на подвір’ях, спалена техніка з літерою «Z» на іржавих боках… Скраю цього руйновища, під горою, за хвірткою, з якої касетний набій зробив решето, мешкає Тетяна Гончарова (на фото).
Господиня
Я БУВ знайомий із нею до війни. Вона вчителювала, потім працювала в Ізюмській райдержадміністрації. Начитана, закохана в українську і світову літературу краєзнавиця. «Завітай до неї, зустрінься, вона живе, як Робінзон. Хіба що Робінзон — у спідниці», — розповіла мені про пані Тетяну її колишня начальниця, яка теж пережила окупацію.
Пані Тетяну гукаю на городі. Привіталися. «Та який я Робінзон, — усміхається жінка, — нас чоловік п’ятнадцять тут постійно мешкає (а колись жило понад тисячу. — Авт.). Ще є такі, що приїздять попоратися по господарству, а ночують у місті, бо тут ніде, все зруйноване».
У будинку пані Тетяни побито дах, вікна. Останні вона власноруч залатала плівкою. Ще окупанти вкинули у криницю кількадесят набоїв 152-го калібру. Добре, що не вибухнули, коли жінка після визволення по воду прийшла.
Чому вона не виїхала? Її про це запитували й оті нелюди, які ставили свою техніку просто під вікнами хати. «Це моя домівка, моя земля, — відповідала жінка, — куди я маю втікати?». А ще брат хворий на руках, майже сліпий…
Загарбники
ОКУПАЦІЯ почалася з тиші, що настала після страшних боїв. Ні наших, ані ворогів не видно. Хата розбита, вікон нема, тож добре чутно, що робиться надворі. Аж там раптом загавкали собаки. Зрозуміла: це вони так зустрічають зайд. Згодом біля хат з’явилося семеро «визволителів» з автоматами. Шастають скрізь, заглядають у сарай, погріб. У сусідньому дворі почулася автоматна черга: «Та-та-та». Пані Тетяна здогадалася, що то вбили Лордіка — московську сторожову, яку вона підгодовувала. Її пес теж несамовито гавкав, і жінка зрозуміла, що з ним може статися те, що й із сусідським. «Не стріляйте», — почала кричати до чужинців. «Ви думаєтє, что ми звєрі?» — сказав один із них.
Рашист зазирнув до хати, погреба, перепитав, чи й справді пані Тетяна доглядає хворого брата. А потім побачив солдатські рукавиці, які вона підібрала після бою. Так і пояснила окупанту, звідки в неї ці військові речі. «Ето может вас скомпрометіровать», — застеріг чужинець, забираючи рукавиці.
Пані Тетяна, її брат і собака Герда часто ховалися в погребі. Тварина і тепер миттєво реагує на команду «Льох!» Там було дуже холодно. Щоб зігрітися, жінка надягала на себе купу одягу, вкривалася ковдрами… Та ще Герда тулилася до неї. Лежать отак удвох і трусяться. І ще моляться. Разів сто на день.
Якось Тетяна їхала в Ізюм велосипедом у справах, аж тут її доганяє військова медична машина, мовляв, сідайте, підвеземо. Водій за кермом, медик поруч. Сіла… Медик питає: «Скажіть, як до нас ставитимуться в Україні? Не зараз, а потім, колись?». Вона й відповідає запитанням на запитання: мовляв, от у мене були дім, робота, город, садок, газ, вода холодна й гаряча, супутникове телебачення, Інтернет… Душа співала. «А ви мене всього цього позбавили — залишилося тільки життя забрати, — мовила пані Тетяна. — То як, гадаєте, до вас ставитимуться мої діти?». «Ну да», — похнюпив голову окупант.
Настанова синам
ВОНА думала, що не переживе це… Двічі у своєму щоденнику, в якому записувала події, прощалась із синами. Торік наприкінці березня у Кам’янці настав справжній кінець світу: все здригалося від вибухів. Саме тоді Тетяна Гончарова й написала:
«Заповіт моїм синам. Швидше — останнє материнське слово. Живіть дружно, допомагайте один одному. Тоді й моя душа буде там спокійною… І останнє: подайте позов до Європейського суду з прав людини, як мої діти, про порушення російською федерацією моїх прав на життя, здоров’я, честь, гідність. Заради цього я і вела цей щоденник. І щоб ви знали, як пройшли останні дні мого життя… Навчіть своїх дітей української мови, наших звичаїв, подорожуйте своєю країною більше. Хай виростуть вони справжніми патріотами. Люблю вас, прощайте, ваша мама».
Та попри все вона вижила…
Леонід ЛОГВИНЕНКО.
Харківська область.
Фото автора. http://www.silskivisti.kiev.ua/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
