Здається, це канцлер Отто фон Бісмарк стверджував, що війни виграють не солдати, а вчителі й священики. Такі як отець Олег з ПЦУ, до якого ми прийшли колядувати.
«Якщо писатимете, то не робіть з мене мученика»,- каже панотець з Глушківки, далекого села за Осколом, що між Куп’янськом і Сватовим. Справді, може він і не мученик, але людина щонайменше унікальна, якого доля послала у цю глушину опікуватися українськими душами.
У село під Куп’янськ отець Олег приїхав 20 років тому з Львівщини. У Дрогобичі він закінчив музичну школу, музфакультет педінституту… І став священиком Української автокефальної православної церкви вже в часи незалежності. Тоді почалося чергове відродження України — політичне, культурне й духовне.
Служити Богові він мріяв з юних літ, але в радянські часи звичайному хлопцеві вступити до семінарії було майже неможливо. З іншого боку, семінарії тоді належали тільки московській церкві, а в душі й за переконаннями він був українцем… Зважився висвятитися на священника вже за незалежної України, у якій поставала незалежна церква. До цього кроку підштовхнула й сімейна трагедія, думка, що буде він також денно і нощно молитися за батька. Так він опинився в слобожанському селі Глушківка.
Усе село проросійське,- сверджує отець Олег.- Це зараз тут кажуть «Слава Ісусу Христу, а раніше віталися «здрастє». Згадують же Спасителя найчастіше тоді, коли приходять до церкви за гуманітаркою.
Попервах за таке вітання взагалі «бандерою» називали. Пригадує, як тоді, два десятиліття тому, він йшов на город, аби прополоти картоплю та інші грядки. Дивиться, аж на зустріч йому йдуть двоє — один тутешній, а інший, його приятель, чужий. «Слава Ісусу Христу»,- привітався отець Олег. «Он что Бандера?»,- догнали панотця слова чужого, і він змусив себе повернувся, аби роз’яснити, ким був Степан Андрійович і що він зробив для України. Взагалі ж, більшість глушківців, окрім хіба що двох десятків його парафіян, намагалися обійти його десятою дорогою, аби не здибатися з українським священником.
Мені тоді ніхто не допомагав, усе доводилося ліпити своїми руками,- згадує панотець під стінами храму, який постав на місці старої напівзруйнованої школи.
Від цієї розваленої споруди московські попи відмовилися. Вони звикли, що храми їм зазвичай дістаються добротні, новозбудовані. Он поряд в Ківшарівці екс-депутат Верховної Ради України Остапчук збудував дерев’яний храм для проросійської церкви… А йому треба було ліпити дім Божий з руїн. Можливо, якби знали проросійські чиновники й депутати, московське священство, що в отця Олега щось вийде, то і руїни не передали б УАПЦ. Це вже потім, коли в Глушківці зажевріє життя, його намагатимуться підкупити земними благами. Мовляв, переходь в московський патріархат і матимеш гроші, машину, землю… А він відповів, що давав присягу на Престолі й не може зрадити Бога і Україну.
Поки власними руками він відбудовував храм, доводилося спати у ванній в дитячому садку. Аж до холодів, поки не підшукав собі житла. Родина виживала з городу, який уділили йому парафіяни. Пізніше довелося обзавестися господарством. Вирощував свиней, продавав, щоб вивчити дітей.
Звісно, що хотів знайти роботу. Він же закінчив музфак, мав вищу освіту. Утім, йому відповідали:«Якби ви були московським священником, то отримали б роботу». Це вже при Ющенкові в сусідньому селі Грушківка його взяли на роботу вчителем музики, з тієї ще причини, що директором там була патріотка Оксана. Працював у школі й служив у церкві.
Заради цієї невеличкої отари Божої, отець Олег, попри всі труднощі, навіть у думках не мислив, аби покинути село, шукати де ліпше. З парафіянами він залишився і тоді, коли росіяни захопили Куп’янськ і Глушківку.
Він правив службу, а по дорозі, уважай майже під вікнами, гарчала ворожа техніка й марширували з автоматами окупанти. Молитовник, призначений для молитви за Україну і її воїнство, він ховав під килимок, якщо хтось з парафіян повідомляв про небезпеку… Однак усе обійшлося. Чи не видали його односельці, а чи просто окупантам було не до отця Олега. І тепер він показує мені ту книжечку, роздруковану на принтері, як якусь реліквію.
Хоча в цьому храмі є і справжня цінність — дерев’яне розп’яття роботи відомого львівського скульптора. Отого, який створив пам’ятник В’ячеславу Чорноволу, що встановлено в Києві. Коли львів’янка, яка упросила майстра виготовити скульптуру, везла подарунок для храму потягом, її запитали попутники: «Що це?» «Це я Бога везу на Слобожанщину»,- сказала вона. І в тому мабуть була правда, бо в цьому храмі Бог таки поселився і допоміг визволити нашим воїнам Глушківку.
І коли панотець про це говорить, мені згадуються слова Отто фон Бісмарка. Вони про те, що війни виграють не солдати, а вчителі й священники… Напевне такі, як панотець Олег.
Леонід Логвиненко.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
