Продовження.
Знаючі люди кажуть, що найбільший в Україні горіховий ринок до 2021 року діяв у Первомайську. Війна дещо переформатувала горіховий бізнес, проте Первомайськ і прилеглі територіальні громади, зокрема Кривоозерська, залишаються якщо не головним, то одним із головних продуцентів волоського (грецького) горіха. Доводилось також чути, що саме у цій місцевості оптимальний ґрунт і клімат для горіха, тому північ Миколаївської області можна з певністю назвати горіховим краєм. Втім, об’єктивності ради треба сказати, що клімат міняється, влітку все рідше випадають дощі, земля глибоко просихає, і це негативно впливає на горіхові дерева.
У селі Секретарці горіхи ростуть як у людських садибах, так і просто вздовж вулиць, крім того, навколо села є горіхові полезахисні смуги. Наша вулиця обсаджена горіхами завдяки свого часу колгоспному агроному Леоніду Старченку, який тут проживав. Він рано відійшов у засвіти – відбились на здоров’ї отрутохімікати. Як агроном із захисту рослин він відав ними.
У селян найбільш напружена пора – осінь. Садити городи легше, ніж прибирати. А найтрудомісткіша тутешня культура – сорго на віники. Це для селянина, як для гірняка забій. Щоправда, тепер соргом займаються в селі одиниці, не так, як колись – добра третина жителів Секретарки. А в сусідніх Тридубах, за 7 км від Секретарки, сорго було взагалі провідною культурою, тут його вирощували, що називається, хата в хату. Розказують, що Тридуби напряму поставляли віники в столицю, прости господи, імперії. Тим часом Секретарка здавала віники в заготівельну контору – посередникам. Коли я вчився в школі, у нас було під віниками десь надцять соток. Крім основного городу, держали добавку. І я не з чужих слів знаю роботу коло сорго.
На нашій вулиці лиш одна людина досі сіє сорго з комерційною метою. Віники вона не здає, бо й заготівельна контора ніби вже не існує, а продає на сільському базарі. Щочетверга, в базарний день, можна бачити, як вона котить візок з товаром.
Ми цього року відсіяли рядком сорго межі нашого невеликого городу – мати половину ділянки віддала в користування сусіду. Я вижав сорго, відділив сокирою верхівки стебел, які власне йдуть на віники, мати вимолотила зерно, і я відніс змолочений сніп до згаданої сусідки, в котрої є верстат для вироблення віників. Затим до неї почимчикувала мати і зв’язала на чужому верстаті з десяток віників. Колись у нас був свій верстат.
Кукурудзи ми теж посіяли дуже мало. Щоб прибрати її з городу, мені знадобилось не більше години. А в багатьох інших мешканців села під кукурудзою по кілька городів. В одних таких людей я цієї осені працював по найму. Лущив качанисту, висловлюючись тутешнім сленгом, «на пні». Це коли кукурудза ще не вижата, ти йдеш по рядку і вилущуєш качани, кидаєш їх у відро, потім з відра в мішок, далі мішок на плечі і – чи в комору, чи на причеп. За два дні наша бригада з чотирьох осіб – три жінки і я – впорала два городи. Це був другий мій заробок після 24 лютого. А перші гроші після згаданої дати я заробив на горіхах.
У вересні селяни спішать прибрати городи під оранку – тут не до горіхів. Плоди на вуличних деревах вилуплюються зі шкаралупи і падають на дорогу. Їх душать машини. Вуличні дерева – не нічийні. Це власніть господаря садиби, навпроти якої дерева ростуть. Якщо бачиш коло чийогось обійстя встелену горіхами проїжджу частину – значить, хазяї дуже зайняті…
Я ходив у горіхові посадки і збирав плоди, а потім здав заготівельнику на базарі. Горіхові полезахисні насадження до повномасштабної війни ділові сільчани брали в оренду. Не знаю, на яких умовах і скільки складала орендна плата. Думаю, що невелику суму. Горіхи в цих посадках здебільшого виродились. Багато дерев геть без плодів чи з плодами де-не-де. А якщо дерево зародило рясно, то плоди зовсім дрібні. Посадки давно ніхто не прочищав, і вони перетворилися в хащі. І ось так я промишляв у цих дебрях, де давно не ступала людська нога. З конкурентами тут майже не зустрічався. Під’їжджав одного разу на «Жигулях» чоловік не з нашого села і запитував мене, чи горіхи не в оренді. Про всяк випадок відповів, що не знаю. «Конкурент» досвідченим оком оцінив урожай, і більше я його тут не бачив.
В горіхових шкаралупах багато йоду. Від лущення горіхів руки стають чорні. З такими руками я заявився в паспортний сервіс на площі Перемоги в Києві отримувати закордонний паспорт. Процедура передбачає, як багатьом відомо, зняття відбитків пальців рук. Коли я підніс чорний палець до сканера, то пристрій «завис». Працівниця питає: «Горіхи?». «Так», – кажу. «Як ви могли, знаючи, що будете отримувати паспорт, прийти з такими руками?», – докоряє вона. Зрештою, після застосування шприкалки з якимось «санітайзером», сканер розпізнав папілярні лінії мого пальця – і мені видали закордонний паспорт.
Через мої чорні руки трапився ще один казус. Уже в Софіївській Борщагівці, де ми зараз живемо. Коли ми реєструвались як ВПО в сільраді, молода працівниця, дізнавшись, що ми з Миколаєва, сполошено спитала: «Що у вас з руками? Я вам зараз дам адресу поліклініки». «Все гаразд», – заспокоюю її. «Це від горіхів, я безробітний, заробляю як можу».
Далі буде.
Непрацюючий Олександр Купченко.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
