Родина з Харкова взяла опіку над собакою, яий разом з людьми ховався в метро від обстрілів. Евакуюючись із міста, Євгенія та Дмитро навіть не подумали лишити нового друга там і забрали його з собою на Кропивниччину, де нині й проживають.
“Він сам обрав мого чоловіка за господаря, сам підійшов і більше від нас не відходив”, – розповіла жінка “Гречці”.
Подружжя з двома дітками ховалися від ворожих ракет на одній із станцій метро. З перших же днів туди почав приходити і собака, якого згодом назвали Байрактар, скорочено кличуть його зараз Бай.
“Зазвичай тварини бояться підземок. Навіть у переходи вони не спускаються, такий у них страх. А тут Бай розумів, що потрібно ховатися і разом з людьми знайшов прихисток у метро”.
Євгенія говорить, що ще до війни неодноразово його бачила неподалік станції метро. Він був безхатьком та блукав вулицею. Жінка одразу його впізнала, коли зустріла в підземці.
Спочатку його кілька разів виводили, тому що дехто з людей скаржився, не хотіли присутності собаки. Проте Дмитро і Євгенія попросили його лишити, пообіцявши, що прив’яжуть Байрактара, аби він не приносив нікому дискомфорту.
З часом пес став улюбленцем для всіх і своєрідним талісманом.
“До нього підходили діти й дорослі, аби заспокоїтися. По черзі сиділи біля нього, собака став для багатьох як заспокійливе у періоди жахливих обстрілів. Він був точкою зустрічі. В нас створили чат, куди входили всі, хто ховався на цій станції. І от вже в чаті навіть почали призначати зустрічі біля Байрактара.”
Одного разу Євгенія прокинулася від того, що відчула як її обличчя почав лизати пес.
“Це при тому, що вже близько 6 днів ми його постійно прив’язували пасками. Але ж він зумів звільнитися і прийшов до мене. Я встала і пішла його вигуляти, хоч у місті тоді й пролітали якісь снаряди. Ми пройшлися, він справив на вулиці свої потреби та й повернулися назад на станцію.
Євгенія почала його прив’язувати, а він уміло головою крутнув і виліз із паска. Тобто він весь цей час міг легко звільнитися з прив’язу, але він дуже розумний, сидів там, бо сам так хотів, бо розумів, що це потрібно, аби його не вивели, – згадує Євгенія.
Коли родина зрозуміла, що все ж таки необхідно евакуюватися із Харкова, то навіть і в думках не мали лишити там свого нового чотирилапого друга.
“Ми не брали з собою зовсім ніяких речей, навіть білизни, аби міг поміститися до волонтерського бусика наш Бай разом з нами та нашими двома дітками.”
По приїзді на Кропивниччину Євгенія та Дмитро знайшли на животі собаки тату. Було зрозуміло, що він має якусь свою історію. “Можливо це якась порода. До ветеринара ми його возили, то він також не розуміє, що то означає. Можливо, він раніше був у Харківському центрі відлову тварин, де їх таким чином чіпували. Також на сайті цього центру я бачила фото у оголошенні про дресирування собак, мені здається, що саме наш Бай на тому фото.” Крім того, жінка зазначає, що пес знає дуже чітко команди. Дуже активний та вміє перескакувати через що завгодно. Високий сільський паркан для нього не перешкода. В селі під Кропивницьким, де зараз живе родина, Байрактар встиг вже й трішки нашкодити – втікши, погриз курей. Також чотирилапий переселенець вміє дуже добре плавати. Євгенія з дітьми водила його на ставок, так він там півтори години безперестанку плавав, ганяв лебедів.
«Тобто все вказує на те, що він непростий пес. Мені хотілося б дізнатися його історію. А от майбутнє його я знаю – він з нами назавжди, де б ми не були, це вже член нашої родини. Ми нікому його не віддамо, навіть, якщо раптом хтось його впізнає та знайдеться попередній власник. Хоча повторюся, ще до війни Бай вже був на вулиці, тому навряд чи мав господаря». Євгенія зауважила, що у їхній родині взагалі з тваринами суцільні знаки від життя. Ще до війни вони мріяли про саме великого собаку, але відкладали це на час, коли матимуть будинок.
«Ми дітям обіцяли, що обов’язково матимемо великого собаку, але не купуватимемо, а щоб сам нас обрав, адже друзі ж не купуються, друзі самі нас обирають. От так і сталося з Байєм». Також зовсім нещодавно родина обговорювала, що було б добре біля будинку на стовпі поставити колесо, щоб лелека там посилився і жив біля них. І от днями діти знайшли скаліченого лелеку, якого взялися рятувати всією родиною і не тільки. До того ж той лелека став для сім’ї символом надії, що батько Дмитра, який зник на війні, а йшов на війну із скаліченою ногою, також скоро знайдеться. https://gre4ka.info/ Світлини з особистого архіву Євгенії.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
