З початком воєнного стану кореспондент «Споживчого ринку» Юрій Демченко написав і самотужки видав – зверстав, надрукував – книгу. Вона називається «Моя музика» і є другою в автобіографічному проєкті, який, сподіваємось, буде мати продовження… А перший том життєпису 70-літнього автора, знаного в Миколиному (так Юрій Демченко, що є завзятим поборником питомих законів української мови, називає Миколаїв) баскетболіста-любителя, має назву має «Мій баскетбол» і з’явився друком перед самим початком повномасштабної війни. Рецензію на сповідь «Моя музика» написав мовний омбудсмен Тарас Кремінь, син палкого співця півдня України , передовсім Миколаївщини , Дмитра Кременя, котрий був другом і колєґою Юрія Демченка. Ця рецензія вміщена під обкладинкою «Моєї музики».
З дозволу Юрія Демченка «Споживчий ринок» публікує уривок з його музичної біографії. Це епізод, коли автор відбував строкову службу в Одеській роті почесної варти, а якраз починалась епоха вокально-інструментальних ансамблів.
«Коли якось розвантажували африканську деревину в порту, хтось приніс уламок дошки небаченої породи. То було справжнє червоне дерево – мрія різьбяра. Я його виміняв у власника за пачку сигарет «Армійські» вартістю 14 копійок. Сам на відміну від більшості товаришів не курив і, до речі, не матюкався, за що певний час мене кликали Святим, от на святу справу і був сенс витратити такі незначні гроші (отримував-бо на місяць як старший стрілець 4.80 – на цілий карбованець більше від рядового). Із того шматка за допомогою звичайного складного ножичка, рашпіля, скалок від розбитих пляшок та інших підручних засобів я вирізав справжнісіньку електрогітарну «дошку». Ретельно відполіровану деку покрив поліефіром, принесеним, як і лак для грифу, з меблевої фабрики ( і там кілька разів ми побували на роботах). Колки, струни, звукознімачі, штекери, кабелі, резистори придбав у магазинах (у ділові звільнення до міста мене як комсорга відпускали без заперечень) за гонорари, які отримував за опубліковані в окружній газеті замітки. По дріт на лади ходив на фабрику музичних інструментів – дали стільки, що можна було б зробити десять гітар. Деяких деталей не знайшов, то доводилося включати вигадку. Так, на стриженьки резисторів, якими регулюється сила звуку, насадив звичайні кришечки тюбиків зубної пасти. Вийшло гарно і зручно. Серед рекрутів знайшлися й здатні налагодити посилювачі, а сама апаратура – в солдатському клубі дивізії. Перші акорди інструмента, створеного зі шматка дошки на очах усіх мешканців казарми, сповістили про небувале ще тут диво – власний ВІА.
А розмови про нього точилися десь із рік – ще від початку моєї служби, коли рота побувала на концерті молдавського ансамблю «Норок», який одним із перших на теренах імперії почав сповідати рок-музику. Міська військова комендатура досить часто використовувала наших бійців як живу загорожу під час матчів на стадіонах СКА та «Чорноморець», а тоді оточення виставили в Зеленому театрі парку імені Шевченка. Перед загорожею зібрався натовп молоді тисяч на п’ять, і щасливі власники квитків могли потрапити всередину лише через утворені нами вузенькі коридори. Те оточення для салаг (здебільшого вони складали експедицію) стало наче бойовим хрещенням. Комусь подерли кітеля, комусь відірвали рукав, комусь поставили «ліхтаря» під око… Наша тонка вервечка, зчеплена попід руки, ледве витримала шалений натиск. Зате, коли вже всередині відгородили сцену від глядачів, змогли послухати проникливі композиції чи не найпопулярнішого на той час гурту на всьому імперському просторі.
Плачуть гітари, ну і нехай, B7
Хлопцеві сумно – доля лиха. Em
Що тут подієш – таке життя» D
Втраті нема вороття… G B7
(вільний переклад Ю. Демченка).
Підказка суфлера
Створений у середині 60-х акордеоністом Михаєм Долганом ансамбль кишинівської філармонії саме Одесою завершував скандальний тур містами України, і той виступ для «Норока» став останнім. Музик звинуватили в «прозахідній орієнтації» та провокуванні молодіжних заворушень. Насправді їхні композиції відзначалися глибокою мелодійністю, характерною для румунської народної традиції і брали за душу. Навіть одного міньйона фірми грамзапису «Мелодія» вистачило, щоби пісні «Про що плачуть гітари», «Ось співає артист» і «Діти сонця» (а ми їх почули наживо!) дістали скажену популярність. От фанати і казилися – щодо заворушень було майже правда. Під час означеного туру в Хмельницькому до цирку на 2000 місць, порушивши дерев’яну загорожу, вдерлося ще й шість тисяч безбілетників. У Кишиневі, аби потрапити на стадіон, де відбувався концерт гурту, ломами пробили отвір у кам’яній стіні.
Ясна річ, що однієї гітари для ВІА було мало, тож уже нашвидкуруч, мов сокирою, зробили бас, припасувавши йому струни , видрані з розбитого клубного піаніно, а на ритм поки що годилася звичайна гітара з підставленими під струни п’єзоелементами. Тим часом вдячне керівництво консервного заводу подарувало нам електроорган «Іоніка» на дві октави. Тоді для художньої самодіяльності таке придбання важило багато. Ті клавішні коштували 250 карбованців. Гроші чималі (на теперішні десь із 25 тисяч гривень). Профкому був потрібен якийсь документ про нецільове використанні коштів, однак розписки та подячні листи юридичної сили не мали. Я запропонував до акту приймання-передачі прикласти світлину виступу ансамблю і зображення таблички з дарчим написом, закріпленої на корпусі органу. Замовити таку сам узявся. Граверну майстерню віднайшов поблизу Оперного театру; майстер, типовий одесець, коли побачив у тексті згадку про «парадну» роту, виступ якої недавно бачив, відмовився від грошей. Більш того, спитавши, чи зможу години дві почекати, взявся виконати роботу не за допомогою бормашини, як зазвичай, а різцем уручну – вищий клас. Я погуляв, а коли прийшов забирати, розчарування чекало на нас обох. Замість «від шефів» запопадливий гравер вирізав «від шоферів», що зводило задум нанівець. Переробив уже машинкою за десять хвилин. Табличку з «шоферами» я ще довго беріг у батьків, загубилася вона разом із моєю медаллю «За військову доблесть» і значком кандидата в майстри спорту наприкінці 80-х, коли мама з татом перебиралися з Вознесенського до Миколиного».
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
