67-річна Олена Ковальчук мешкає в селі Горинка. Має родину — двоє дітей, двоє онуків, правнука. А також двох “приймаків” — лелек.
“Я навчалася в торговельному технікумі, працювала кухаркою в кафе й ресторанах Тернополя, — розповідає жінка. — Люблю куховарити. А ще — птахів та тварин”. Коли придбала хату в селі, то старожили казали, що біля того обійстя сторіччями живуть “божі птахи” — лелеки.
Фото з родинного архіву Олени Ковальчук
“П’ятнадцять років тому і подумати не могла, що мені доведеться бусликів рятувати. Отож, якось одне з малят випало з гнізда, забилося, пошкодило крило і не могло літати, — зауважує пані Олена. — Я забрала лелеченя до хати, зігріла, нагодувала, полікувала”. На жаль, літати птаха не могла. Жінка висаджувала її на різні підвищення, навіть на льох, легенько підштовхувала. Думала, що полетить. Але та відлітала трохи, а далі — сідала. Так і не повернулася у лелечу зграю, зосталася у своєї рятівниці. Пенсіонерка назвала підопічну із синіми наче небо очима Бусею. Тепер вона — її перша помічниця. Ходить з господинею на город, визбирує черв’яків і, наче кошеня, ластиться до неї.
Одного разу під час сильної бурі лелече гніздо біля обійстя пані Олени впало. Чоловік господині зробив для птахів іншу оселю. Аж тут — нова біда. Родина буслів викинула звідти маля. “Коли птахи розуміють, що не можуть прогодувати усіх своїх дітей, то найслабшого позбуваються, — пояснює пенсіонерка. — Я й підібрала пташеня, яке було не більше за мою долоню. Жило воно у невеличкій клітці в кухні, рибою його годувала і навіть у клітці пелюшки стелила”. Із маляти виріс бусол Малиш, який згодом ще й став ревнувати господиню до Бусі.
Якщо жінка спершу давала їсти не йому, то міг її і дзьобом вдарити. Через кілька місяців чорно-білий вихованець полетів до пернатих родичів.
Ще чотирьох лелеченят жінка підібрала, коли буря збила їхнє гніздо. Троє пернатих незабаром полетіли, а одна птаха зосталася й уже чотири роки живе на обійсті пані Олени. Назвала її Бунею. “Вона до лелек чомусь не пристає. Я їй часом кажу, як дитині своїй: “Знайди cобі пару”, — з усмішкою каже жінка. — Буня зранку вилітає, увесь день її нема, а ввечері повертається додому. Може ще колись і матиме пташину сім’ю”.
А якось пенсіонерка врятувала молодого бусла, який вчився літати, зачепився за дроти й ушкодив ногу. Пані Олена зателефонувала до тоді ще голови сільської ради, а нині старости села Василя Бойка. Він викликав рятувальників, і ті допомогли птахові. Жінка наклала бузькові на ногу шину. І коли рана загоїлася, той щасливо полетів до своїх.
Бусю та Буню пенсіонерка годує мороженою салакою, розмоченим білим хлібом, вареними макаронами, смаженими яйцями, сиром і навіть млинцями. Каже: старається, аби у лелек була різноманітна їжа. На утримання двох птахів щомісяця витрачає добру половину пенсії. У спекотні літні дні лелеча “мати” влаштовує своїм “дівчаткам” купання: наливає у велику миску воду, вони стають туди ногами, умочують дзьоби і чистять пір’я. Взимку пернаті сидять у хліві, лиш на годину-дві виходять у двір погуляти.
“Дехто каже, щоб я віддала лелек у пташиний притулок, бо там їм буде добре. Та вони мені як діти. А яка добра мати віддасть своїх дітей? Отожто. І я їх нікуди і нікому не віддам”, — запевняє пані Олена, біля якої чути лелечий клекіт. То, мабуть, Буня і Буся підтверджують, що не покинуть своєї рятівниці.
Авторка: Сабіна Ружицька https://expres.online/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
