– Пане Олегу, як Ви натрапили на історію бельгійця Альберта Газенбрукса і радіо «Самостійна Україна» («Афродіта»)? Це була випадкова знахідка чи результат тривалих пошуків?
– Я вже навіть і добре не пам’ятаю. Здається, чи не вперше я почув про радіо «Афродіта» від Романа Чайки – гітариста групи «Мертвий півень», коли ця група саме робила альбом з такою ж назвою. Спочатку мені ця історія здалася фантастичною, але після чотирнадцяти років досліджень я тепер знаю, що вона більш ніж фантастична, бо вона реальна.
– Розкажіть трохи про саме радіо «Афродіта».
– З 1943-го по 1945-й рік у Карпатах у селі Ямельниця неподалік від Дрогобича, діяло радіо УПА під назвою або «Самостійна Україна», або «Вільна Україна», джерела відрізняються. А кодова назва була «Афродіта».
Радіо назване на честь богині кохання, і якось так сталося, що згодом між його працівниками зав’язалися романтичні взаємини. Тобто, дикторка «Зіна» – це її позивний – вийшла заміж за технічного працівника радіо – Романа Божиковського. В Альберта Газенбрукса була дівчина Павліна. В Ярослава Старуха, директора радіо, відомого українського підпільника, зав’язався роман з секретаркою радіо Іриною Гевак – вони побралися, і в них народилася дитина.
Тобто це така фантастична історія в цьому сенсі, що радіо назвали на честь богині кохання, і кохання було в цій історії дуже багато.
– Що Вас найбільше вразило в долі цього бельгійця? Чому саме він став одним із центральних персонажів?
– Бельгієць Альберт Газенбрукс – один із центральних персонажів. Він не головний герой. У цій книжці, мабуть, усі працівники радіо і саме радіо є головним героєм.
Але, звичайно, це така екстравагантна історія, що бельгієць працює на українському повстанському радіо, яке мовить на всі країни Європи французькою, німецькою, англійською. Чому саме бельгієць? Тому що, мабуть, він став людиною, яка зберегла пам’ять про це радіо. Він фактично від початку до кінця працював на цьому радіо, йому вдалося вижити. Попри те, що побував у ГУЛАГу, повернувся додому, на свою батьківщину, і залишив спогади про радіо. Тобто, це така, мабуть, ключова історія.
Звісно, не обійшлося й без історії кохання. У карпатському селі Ямельниця у Альберта Газенбрукса була дівчина.
– А як цей бельгієць потрапив в Україну?
– Ну, щоб так багато спойлерів не робити, бо там дуже довга, заплутана історія… Він спочатку воював в бельгійській армії, потрапив в німецький полон, потім попав на примусові роботи в Німеччину і звідти кілька разів втікав. Він був дуже волелюбною людиною й, мабуть, тому його привабила УПА.
– Книга побудована на архівних джерелах і свідченнях. Які з них були для Вас найціннішими або найемоційнішими?
– До мене прийшли найпізніше спогади Альберта Газенбрукса. Коли він помер його дружина бельгійка знищила все, що він записував, всі його спогади. І здавалося, що вони назавжди втрачені. Але мій товариш, нідерландець Джон Стінен, який теж досліджував цю історію, знайшов у бельгійській газеті «Куранти Брюгге» за 1953 рік по-журналістськи інтерпретовані спогади Газенбрукса, якими він поділився щойно після того, як повернувся з ГУЛАГу, з радянського полону.
Ці спогади дуже живі, дуже красномовно написані. Вони стали важливим свідченням. Мало що ти розумієш з архівів СБУ, колишнього КГБ, де допитують Газенбрукса. Словом, «вапрос – атвєт» не дає ніякої картини того, що насправді відбувалося. Коли ти читаєш це одночасно зі спогадами Газенбрукса, зіставляєш їх із цією кримінальною справою, тоді розумієш, як усе відбувалося насправді.
– Чи дозволяли Ви собі домислювати деталі, яких не вистачало в архівах, чи все ґрунтувалося лише на перевірених джерелах?
– Ні, там максимально, що я довигадав, про це я навіть написав, що, мабуть, між Шухевичем і Газенбруксом міг відбутися такий приблизно діалог. Яка саме розмова між ними тривала, я не знаю. Але Шухевич точно особисто запропонував бельгійцю працювати диктором на радіо. Тому я дозволив собі вигадати, як би міг той діалог виглядати, хоча, можливо, він так плюс-мінус і відбувався.
– У романі звучать паралелі між минулим і нинішньою війною. Розкажіть про це докладніше.
– Уникнути цього було важко, це така історія з кількох пластів. Паралельно події відбуваються у 1943– 1945 роках, коли працювало радіо «Афродіта», у наш час, також розповідаю про свою пошукову роботу, про те, як мені вдавалося дізнатися про це радіо, як виринали ці пазли, які, здавалося б, уже назавжди втрачені.
До всього додалася така пряма паралель, яка теж пов’язана, мабуть, з моїм досвідом цієї війни, що я працював якийсь час у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, а бельгієць фактично був військовополоненим, потрапив у радянський полон.
– Яку роль, на Вашу думку, відіграють любовні лінії в таких історіях війни?
– Любовна лінія оживила цю історію. Вона стала зрозумілою і знайомою для кожного з нас.
– Окрім очевидної теми боротьби за незалежність, які ще сенси, можливо менш очевидні, Ви вкладали в цю книгу?
– Мені було важливо, що це – не типова історія жертовності, програної боротьби. Навпаки, це одна з небагатьох історій нашої перемоги. Загалом у світовій історії немає нічого схожого, щоб на окупованих територіях повстанська армія створила підпільне радіо, яке два роки мовило спочатку під німецькою, а потім під радянською окупацією. Це унікальний випадок у світовій історії. Тому це в будь-якому разі історія успіху, історія перемоги, історія, яка надихає. Це історія про боротьбу не тільки зброєю, а й словом, яка, знову ж таки, актуальна й нині.
– Скільки часу тривала робота над книгою і які етапи були найбільш трудомісткими?
– Від задуму до реалізації минуло трохи більше 14 років. Починалося все зі здивування, захвату, що це хіба було насправді. Потім все вперлося в те, що навіть донька Газенбрукса померла, яка могла щось розказати.
Все плуталось у здогадках і малоцікавих деталях, і я тоді вирішив написати художній роман про цю історію. Я його писав якийсь час, поки в 2014 році не почалася війна. Я зрозумів, що художній роман – це не той спосіб розказати цю історію, що все-таки потрібно шукати правду, шукати документальні деталі, тому що ця історія невигаданою буде більш вражаючою, більш промовистою, ніж вигадана.
Я повернувся до пошуків, і завдяки допомозі Джона Стінена мені вдалося багато, щоб розшукати матеріали про цих героїв, щоб оживити їх, зробити цю історію живою, справжньою, такою, що відчуваєш її ніби нинішньою. Ніби це твої якісь сучасники все це роблять і проживають поруч з тобою в цю війну.
– У роботі з архівами завжди постає питання довіри до джерела. Як ви перевіряли правдивість матеріалів?
– На жаль, іноді це неможливо. Тобто, наприклад, коли я розумію, що все-таки, мабуть, Альберт Газенбрукс щось приховує, не всю правду розповідає, то, на жаль чи на щастя, нам треба просто йому довіритись. А коли мав справу з архівними матеріалами з галузевого архіву СБУ, то вже був до цього підготовленим, оскільки свого часу брав участь у тренінгах від галузевого архіву, від Інституту національної пам’яті, де журналістів і людей, які працюють з архівами, вчили як вишукувати справжнє зерно істини в кримінальних справах.
Відома журналістська історія про те, що треба перевіряти інформацію, як мінімум, із двох джерел. У мене було два джерела, це кримінальна справа Газенбрукса Альберта Францевича і, власне, його спогад…
– Кільком своїм знайомим, які цікавляться книжковими новинками, сказала, що вийшла книжка Олега Криштопи «Радіо Афродіта». Тільки одна людина знала, що було свого часу таке медіа УПА. Все ж, чому історія «Радіо Афродіта» й досі залишалася маловідомою?
– Не знаю, у нашій історії ще так багато білих плям. Нарешті з’явився суспільний запит хоч трохи на історію України. Я це бачу з огляду на свою роботу на ютуб-каналі «Історія для дорослих». З лютого 2022-го з’явився цей запит. До того це було просто волання в пустелі. Одиницям це було цікаво. Нині справді є суспільний запит, але от, грубо кажучи, з’являються періодами сплески зацікавленості. Був період зацікавленості, наприклад, 20-ми, 30-ми роками… А УПА досі залишається табуйованою темою. Ці радянській міфи начебто про колаборацію УПА з нацистами досі засіли в головах у людей. Багато хто не готовий по-новому осмислити цю історію. Чим більше будемо про це говорити, тим більше, хочу вірити, з’являтиметься зацікавлених.
– Написання цієї книжки якось Вас змінило?
– Я змінювався разом із книжкою. Там було кілька її редакцій – від художньої до документальної.
У 2014 році почалася війна, спочатку гібридна, а потім повномасштабна. Я починаю роман з того, що книжку про війну краще писати, коли мине більше часу від тої війни. Але я не врахував, що війни на наших теренах досить часто відбуваються. Тому так.
– Чи бачите в «Радіо Афродіта» не лише історичний, а й терапевтичний і просвітницький потенціали для сучасного читача?
– У нас просвітництво знову стало важливим. Очевидно, це місія розповідати українцям про нашу історію.
– Чи не здається Вам, що історія Газенбрукса – це ще й про чужинця, який став своїм у боротьбі? Чи бачите в цьому певну метафору для нинішньої України?
– У моєму романі є ще короткий епізод про бельгійця, який зголосився воювати в Україні добровольцем у лютому 22-го року. Це історія про цінності.
Чому Газенбрукс залишився? Крім любовної мотивації, яка змусила його залишитися, він, очевидно, будучи людиною, яка дуже цінує свободу, захопився цією українською боротьбою. Він зголосився добровольцем до УПА, його ніхто не примушував. І це також історія про цінності.
Оксана ПРОЦЮК, редактор відділу газети “Галичина”
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
