Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua

Автора «Чорного ворона», «Марусі» й свіжого роману «Заячий костел» Василя Шкляра читають українці «від академіка до таксиста», як сказала письменниця Марія Матіос на літературному вечорі від Stretovych Agency. Василь Шкляр по пам’яті відтворював уривки власних прозових текстів та розповідав про своїх читачів, які підводилися й махали з глядацької зали.

Суспільне Культура ексклюзивно публікує розповідь письменника про новий роман «Лісова пісня», над яким він зараз працює, і про те, як редагував новелу Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном». Також публікуємо бліц із Василем Шкляром.

Василь Шкляр на літературному вечорі у Молодому театрі, Київ, 16 квітня 2025 року. Данило Павлов/надано Stretovych Agency для Суспільне Культура

Про роман «Лісова пісня»

Історія цього роману почалася з того, що мені подзвонив один чоловік. Каже:

— Це ви?

— Це я.

— Вас турбує Чугайстер.

Я одразу собі уявив міфічного зарослого чоловіка, а виявилося, що це його партизанський позивний.

Хто такі сучасні партизани? Це ті, кого не взяли до ЗСУ або за віком, або через стан здоров’я. Це переважно лісники чи мисливці старшого віку, які вміють тримати зброю в руках. Вони організували партизанські загони на Сумщині. Командир у них Лев, заступник командира Лукаш. Оскільки у них немає дівчини, Мавки, то є хлопець, Мавкун.

Чугайстер запросив мене подивитися печеру, розташовану на кордоні Сумщини й Полтавщини, над Хоролом, де Мазепа зустрічався з Карлом XII. І сказав, що більше ніхто не знає, де ця печера, і він може показати її тільки мені — більше нікому не довіряє. І я туди поїхав. Він мене заманив цим скарбом, а потім розповів про свого діда, з тих повстанців 20-х років, які не ввійшли до документів.

Історію діда Чугайстер написав, коли був ще юним хлопцем, і передав мені ці записи, уже погризені мишами, з жовтими розводами. Від цієї історії його оберігали, її замовчували, але дід таки розповів, а онук записав. Я читаю і розумію, що такого вигадати не можна, просто дивовижний фактаж. Надзвичайно цікавий отаман, настільки законспірований, що якщо хтось із чекістів і знав, то вони його оминали й не чіпали, бо відповідь була б негайна, а помста страшна. Лишилася легенда — в кращому розумінні, не як вигадка — легенда цієї постаті й тих, хто належали до його загону, з колоритними псевдонімами й прізвиськами, які зараз називають позивними.

Спочатку в мене був сумнів — чи маю я право взяти назву «Лісова пісня» як перегук із твором нашої великої поетеси? У мене навіть епіграф Лесі Українки: «Ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій гілці голос». Були й інші назви для роману — «Лісова казка» або «Лісові чорти», бо сучасні партизани називають себе лісовими чортами, як раніше партизани на Галичині.

Словом, доля мені просто подарувала цю історію. Коли я читаю записи людей, мені іноді навіть доводиться їх спрощувати, бо скажуть, що такого не могло бути. Наскільки ми це все збережемо в пам’яті, щоби пам’ять стала не тягарем, а щоби вона стала нашим світлом? Я роблю все для того, щоби зберегти цю пам’ять і перетворити її на світло.

Як редагував «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника

Мені поталанило, що я близько знав Григора Тютюнника. Писав спогади про нього, «Демон заперечення». Треба ще колись написати, але є речі, якими ти ніби сам себе хочеш похвалити. Одну історію я ніколи не розповідав. Вибачте за нескромність, воно в мені жило й живе дуже довго.

Я працював у журналі «Ранок», де вперше надрукував «Три зозулі з поклоном». Тоді оповідання не хотіли друкувати ні «Вітчизна», ні «Дніпро». А я зробив один свавільний хід: думав, Григір мене за це вб’є. Він ще тоді прийшов до нас у редакцію і запитав: «Що ти зробив? Покажи».

Я змінив там три слова. Де батько пише листи, є фраза, «Соню, це надворі було, не в бараці». Я барак виправляю на «землянку», ніби він із війни пише, а не з тюрми. Ще там є слова: «Я послав тобі три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, чи впадуть від морозу». Я виправив «Сибір неісходиму» на «світ неісходимий». Ще там є момент, коли однорукий дядько приносить листи, а Марта їх хапає. Я зробив цей лист трикутним. Тобто усього в оповіданні я зробив три натяки на війну.

Потім Григір мене питає: «А ти чому не поголений?» А я його: «А ти чого?» Він каже: «Я не поголився, бо в мене немає гарячої води, а ти, певно, з жінкою посварився». Він викликав таксі й ми поїхали в магазин «Каштан», де на той час на чеки продавали. У Григора якраз вийшла книжка в Чехії і він отримав купу цих чеків.

«Ану поміряй оце пальто шкіряне», — каже мені Григір. Я почав відмовлятися, але він тоді купив велику красиву хустку, із квітами. Віддав мені цю хустку й каже: «Їдь додому, помирися з жінкою». Потім, коли ми вже поверталися в редакцію в автівці, то Григір мені сказав: «Коли мене не стане, то ти скажи тихенько, щоби ніхто не чув: «Тютюнник мене любив»».

Бліц із Василем Шкляром

Якби для новонавернених читачів питали: з якого роману починати читати Василя Шкляра?

З «Чорного ворона».

Який текст за понад пів століття у літературному процесі став для вас найбільшим відкриттям?

Новели Григора Тютюнника. А якщо про сучасність, «Солодка Даруся» [Марії Матіос]. У первісному варіанті була назва «Трояка ружа». Марія соромилася «Солодкої Дарусі», думала, що цю назву можна сприйняти як щось дуже еротичне. Але назва дуже на місці.

Черкащина чи Київщина?

В мене є компромісна відповідь: Черкащина входила до Київської області.

«Маруся« чи «Чорний ворон«?

Два в одному.

Що робить зі звичайної людини героя?

Уміння бути самим собою.

Ритуал, без якого ви не уявляєте себе?

[показує, як курить]

Я каюся, не хочу нікому прикладу показати.

Як сказав пан Василь: «Якби на сцені можна було палити, було б ідеально».

На сцені не можна, а там [показує за лаштунки] тихенько перекурю.

Незалежний письменник — це той, хто..?

Той, хто не вміє брехати.

Що робить вас щасливим?

Оці люди [показує на зал].

Якби ви починали писати спогади, як герой роману «Заячий костел«, то яким би було перше речення?

«Коли я випав з колиски».

Коли я був немовлям, лежав у колисці, а моя мама доручила старшому братику погойдати, поки вона вийде з хати. Той, на радощах, що йому доручили гойдати, розгойдав колиску аж до стелі, аж немовля полетіло головою на долівку. Тобто шансів не було, але Бог дав один із мільйона: мати перед тим мазала долівку кізяками і залишила такий казаночок маленький із розведеною глиною і кізяками, тож головою я влучив точнісінько в той казаночок і ті кізяки.

Коли мене питають, чому я почав писати, то кажу, що це тоді мені щось зрушилося в голові. Бо писати — це ненормально.

https://litukraina.com.ua/ з посиланням на suspilne.media