Математикиня Марія Власенко з Києва. Основну частину кар’єри провела за кордоном — у Німеччині, Франції, Ірландії, Польщі. Під час повномасштабної війни науковиця вирішила повернутися в Україну та створити Міжнародний центр математики в Україні (ICMU). До проєкту долучилися вчені зі всього світу, а на роботу центру вдалося зібрати майже мільйон євро. Восени цього року Марія пристала на пропозицію Київської школи економіки керувати оновленням і створенням програм з математики та фізики.
DOU поспілкувався з Марією про те, як створювався ICMU, які проблеми є в українській математиці та як вона очолила бойкот проти росіян в науковій спільноті. А ще про те, як привозити в Україну найкращих вчених світу та що можна зробити прямо зараз, щоб наша математика ставала сильнішою.
Весна, 2023 рік. Фото Йосипа Сивенького
— На яку саме посаду вас запросили до Київської школи економіки?
-Я професорка, у мене немає специфічної посади. А неформально мене запросили бути лідеркою творення нового відділення (або факультету) математики та теоретичної фізики.
— Що буде відрізняти ці оновлені чи новостворені програми?
-Ми проаналізували, чим подібні програми в найвідоміших університетах світу відрізняються від традиційних українських програм. Бо, з одного боку, в наших традиціях багато доброго, завдяки чому математика в Україні встояла. З іншого — нам потрібно швидко наздоганяти тих, хто успішно працює за кордоном.
Хочемо наситити програму фактами та прикладами, менше повторюватися. Звичні програми у вишах дуже фундаментальні. Наприклад, ми доводимо всі факти з математичного аналізу: студент має розуміти процес і врешті доводити їх самостійно. Але в сучасних програмах вже не потрібно все розтягувати. Так, треба опанувати інструмент, показати найважливіші факти, а те, що робиться за аналогією, можна пропустити або дати як завдання.
Це технічний бік. Ідея в тому, що навчання має стати цікавішим. Тому що від повторювання засинають і схильні до наукової математики, і ті, хто хочуть її застосовувати. Ми прагнемо створити більш інтелектуально насичену атмосферу.
Вирішили не робити бакалаврських програм з чистої математики
Чому? Бо їхні випускники — це майбутні викладачі та науковці. Але від людини 16 років, яка тільки закінчила школу, не варто очікувати впевненості, що вона обере саме такий шлях. У це треба «втягнутися».
Нині вже є програма «Прикладна математика», яка має застосування в комп’ютерних науках, індустрії. І додасться «Фізична математика», наповнена фізичними курсами. Серед студентів цих двох програм ми хочемо побачити тих, які будуть схильні до науки. Їм ми зможемо запропонувати на вибір курси з усіх сучасних математичних дисциплін.
— Хто, крім вас, залучений до цього процесу?
-Є академічний директор бакалаврських програм — Георгій Шевченко, математик, який працював у Київському університеті понад 20 років, а потім перейшов у KSE. Георгій створював програму «Прикладна математика», яку відкрили трохи більше як рік тому. Академічний директор відповідає за наповнення програми, шукає лекторів.
Коли я приєдналася, математику викладали близько 10 людей, які співпрацюють з KSE, але ще залучені в інші академічні структури. Тобто їхня модель передбачає найм сумісників.
З Георгієм Шевченком у лекційній аудиторії в укритті KSE
— Ви писали, що серед курсів на вибір будуть у тому числі основи теоретичних комп’ютерних наук. Можете розказати детальніше?
-Взагалі ми тільки накидали «ескіз» і що поки шукаємо викладачів, у тому числі за кордоном. Точно плануємо два курси дискретної математики, які охоплюватимуть комбінаторику, основи алгоритмів, основи прикладних методів лінійної алгебри, імовірності, лінійне програмування. Це оглядова дисципліна, де буде багато ідей, різноманіття математичних методів. А далі починаються заглиблені курси — оптимізація, курси з мов автоматів, теорія складності, математична логіка, теорія алгоритмів. Це все для перших трьох років навчання. Для четвертого ми навіть не стали робити конкретного плану, бо це залежить від пропозицій викладачів, які приєднаються до нашого факультету.
До речі, я б навіть не називала їх «викладачами». Це момент, який ми хочемо змінити.
У нас будуть працювати науковці, які викладатимуть
Щонайменше половина їхнього часу буде присвячена науці. На жаль, думаю, в більшості українських університетів час на науку часто зводиться до нуля. Тому що навчальне навантаження — дуже велике.
Також у цьому «ескізі» є експериментальна математика. Там студенти програмують. Я натрапляла на таку практику в Дубліні та Кембриджі: члени факультету, професори дають на вибір список проєктів, які треба порахувати. Часто це частина їхніх власних досліджень. Виходить, що це практичний курс, в якому потрібна допомога асистента або викладача. Тут є два напрями — численні та символьні методи. Ми хочемо, щоб у нас були обидві компоненти, і плануємо використовувати MATLAB і Maple. Але є й інші системи для обчислень, якими користуються вчені.
— Марина Вязовська в інтерв’ю згадувала цю проблему, що в українських університетах у викладачів бракує часу на наукові дослідження…
Дивлячись на свій кар’єрний рух, я зрозуміла, що науковець — вічний студент. Ми весь час вивчаємо нове. Немає моменту, коли ти вже все знаєш, він і не має настати. Тому дуже важливо, щоб викладачі були дотичні до живого творення науки. Інакше вона консервується, стає нудною, повторює себе.
— Щодо вашого кар’єрного шляху. Ваші батьки за професією — програміст і вчителька інформатики. Як вийшло, що ви обрали саме математику? Читала, що вони вас відмовляли зі словами: «В Україні ніхто не працює математиком»…
-Так. Думаю, це актуально й нині: напевно кар’єри математика-дослідника не існує. Принаймні більшість людей про неї не здогадується.
Мої батьки за освітою програмісти. Закінчили факультет систем управління КПІ у 1970-х, потім працювали на київському заводі «Радіовимірювач». У 1990-х тато продовжував кар’єру програміста у приватних фірмах, а мама стала вчителькою. Серед її учнів — досить багато призерів міжнародних олімпіад з інформатики. Один з них нещодавно зробив цікавий проєкт з програмування дронів.
Спочатку я навчалася у звичайній школі. Моя класна керівниця викладала математику, давала мені додаткові задачі, а у шостому класі запросила на олімпіаду. Мені сподобалося, я сама попросила батьків, щоб мене віддали у спеціалізовану школу. І з сьомого класу навчалася в ліцеї «Наукова зміна». Але навіть коли я туди вступала, то не знала, чого хочу: на математичне чи філологічне відділення. Просто я мала бажання поглиблено вчитися.
11 клас. Це математичний бій між кількома київськими школами з поглибленим вивченням математики
Після школи вступила до нещодавно створеного Фізико-технічного інституту КПІ. Здається, наш курс — це був другий набір. Я отримала диплом прикладного математика, а моя спеціалізація називалася «Криптографія, захист інформації». Ми вчилися разом з фізиками. У нас було поглиблене вивчення фундаментальних дисциплін, а також чимало програмування.
Коли я вже навчалася в аспірантурі, то програмувала, щоб підтримати себе матеріально. Ми з колишніми одногрупниками в основному робили вебсторінки для закордонних компаній. Але все одно зі студентських років мене приваблювала саме математика: у нас були хороші викладачі з Академії наук, вони давали мені задачі, я відвідувала семінари в Інституті математики НАНУ. Тож магістерська робота в мене була вже чисто математична.
— Відразу вирішили будувати наукову кар’єру, захищати кандидатську дисертацію?
-Ні, для мене кожен етап був певним відкриттям, що такі речі взагалі можливі. У КПІ я відкрила, що бачу себе в математиці. Більш технічні спеціальності якось «розсипалися» для мене, в них не було тієї глибини. А математика набудовувалася курс за курсом, нарощувалися м’язи. Закінчуючи університет, я думала, що можу бути викладачем. Мені здається, що це шлях багатьох в Україні, хто добре навчався — далі можеш навчати інших. Дисертацію я захищала в Інституті математики НАН України.
— Після захисту, як я зрозуміла, ви поїхали працювати за кордон. Чому?
Це сталося випадково та почалося під час навчання в аспірантурі. Мого тодішнього партнера запросили на захід з динаміки та теорії чисел в Інститут математики імені Макса Планка в Бонні — це один з найкращих математичних інститутів Європи. І я на місяць поїхала туди з ним. Захід організовував один з українських математиків — Сергій Коляда. Він хотів показати студентам і аспірантам, яка математика за кордоном.
Та перша закордонна поїздка перевернула мій світ: я побачила книжки, які до того не могла уявити. Той місяць я провела в бібліотеці. Крім того, активно спілкувалася з математиками, ходила на лекції. Мені порадили, як навчитися тих дисциплін, які мене цікавили — алгебри, теорії чисел, алгебраїчної геометрії.
Як для студентки технічного університету для мене велика частина сучасної математики була прихована. Те, що нам викладали — я тепер знаю — це був аналіз. А є алгебра абстрактна, топологія, теорія чисел. Ось ці теми я потроху для себе відкривала в аспірантурі та зрештою захистила дисертацію з алгебри.
Узагалі мене виховували так, що про виїзд за кордон зовсім не думала. Але та поїздка показала мені математику зовсім іншого рівня.
— І після захисту ви поїхали за кордон? Як далі розвивалася ваша кар’єра?
-Так, тоді під час програми в Інституті імені Макса Планка я дізналася, що є таке поняття, як постдок. Тобто період, коли можна ще навчатися після захисту та перед початком викладацької кар’єри. Я зрозуміла, що це моє, бо я ще хочу вчитися. Там я познайомилася з відомим математиком, одним з директорів цього інституту — Юрієм Маніним, він допоміг подати заявку.
Так я на рік поїхала до Бонна. Потім повернулася, стала молодшим науковим співробітником в Інституті математики в Києві. Але ось це відчуття, що я ще хочу вчитися, розвиватися, мене не покидало. Тому я подала документи на наступний постдок на два роки.
Один з них я провела під Парижем в Інституті вищих наукових досліджень (фр. Institut des hautes études scientifiques). А другий — так само в Бонні, співпрацюючи з відомим математиком у теорії чисел Доном Загіром. Потім він запропонував бути його асистенткою, що дало змогу залишитися ще на два роки.
Моя картина олією, намальована у 2009 році після річного перебування постдоком під Парижем. Вона про роботу математика-дослідника, бо читати математичні тексти складно (це символізують горіхи), через них треба «пробиватися», для чого потрібна ручка і папір
Коли цей термін завершувався, я думала: чи мені вже час повернутися до України? Але знову відчувалося, що ні. Так я подалася й отримала першу роботу як лекторка у Trinity College в Дубліні, де провела два роки. І стільки ж потім в University College в Дубліні. Там у мене вже був контракт, так би мовити, назавжди.
Але все одно я відчувала, що мушу працювати в Україні. Щоправда, постійно здавалося, що я до цього ще не доросла, маю багато всього зробити, накопичити контакти.
— І після Дубліна ви поїхали до Варшави?
-Так, це було з особистих причин. Мій чоловік, теж математик, родом з Варшави, тоді навчався в аспірантурі Берклі. І він запропонував повернутися в його рідне місто, бо в Дубліні себе не бачив. Мене привабила ця пропозиція. По-перше, як локація ближче до дому. А по-друге, там я могла займатися суто дослідницькою діяльністю.
Така можливість рідко у кого буває на Заході — тільки у надзвичайно відомих математиків. Зазвичай усі поєднують це з викладанням. Я багато викладала в Дубліні (за їхніми мірками, не українськими). У моєму контракті було написано: 40% викладання (це три курси лекцій на рік), 40% дослідження і 20% адміністративні справи. До речі, приблизно таке навантаження ми хочемо впровадити для професорів KSE.
Тож до того я не мала достатньо часу займатися дослідженнями, тому вирішила, що це буде цікаво. І наступні дев’ять років провела в Польщі.
— Тобто на початок повномасштабного вторгнення ви працювали в Польщі. Читала, що ви не тільки збирали пожертви, а й тиждень волонтерили у шпиталі неподалік лінії фронту.
-Насправді я ще з 2014 року розуміла, що ми в стані війни. Коли я приїжджала в Україну, то дивувалася, наскільки мало ця війна відчувається в Києві, як звичайно та спокійно живуть люди. Звісно, це було не для всіх.
У 2018 році відбувся Світовий конгрес математиків у Бразилії. Цей захід проводять кожні чотири роки. І там голосуванням обрали росію як наступне місце для проведення конгресу. Україна навіть не брала участі в голосуванні, бо ми не платили внески за членство у Міжнародній математичній спілці (англ. International Mathematical Union, IMU). Наскільки знаю, ніхто з України навіть нічого не сказав проти.
Ми з польськими колегами вирішили бойкотувати цей конгрес. Але з часом їхнє обурення спало, а моє — ні. Я стала лідером цього протесту, хоч і незначного. У науці мало хто на таке відважується — бойкотувати значну подію, тому я розуміла, що багато людей до цього не приєднається. Зазвичай схожі рухи стають масштабнішими, коли до них примикають математичні «селебріті». У нас була сотня підписів, аж поки не вибухнула велика війна. Той конгрес, проти якого ми боролися протягом чотирьох років, скасували 26 лютого.
Але в процесі я багато чого дізналася. Кажуть, що в науці немає політики, а виявилося, що вона є. Наприклад, зазвичай у таких справах, як вибір місця для проведення конгресу, конкуренція відсутня. Тоді у 2018 році Франція подала заявку на організацію, про яку попередила спільноту ще на попередньому заході, тобто в Сеулі у 2014 році. Тож зазвичай решта мала б сказати: «Ага, Франція подається… Тоді інші зачекають, подадуться наступного разу». А це був, можливо, перший випадок в історії, коли стався справжній конкурс: росія подала другу заявку. І заступник голови уряду росії Дворкович особисто приїжджав у Ріо-де-Жанейро, щоб представити цей несподіваний для багатьох «офер».
Після початку повномасштабного вторгнення, коли війна дійшла до моїх рідних країв на Київщини, я відчула, що абсолютно не можу продовжувати займатися наукою так, як робила до цього — занурена повністю з ранку до вечора розв’язувала математичні задачі. У мене не було великого викладацького навантаження, але я якраз пообіцяла навесні 2022 року прочитати дисципліну у Варшавському університеті.
Я скасувала перші лекції цього курсу та пішла працювати в Український дім волонтеркою. Зв’язувала українців з поляками щодо житла. За те, як Польща приймала всіх, навіть разом з тваринами, я ще більше полюбила цю країну. Тому вирішила, що маю повернутися та прочитати обіцяний курс.
16 березня 2022-го, закупівля партії дефібриляторів для Київського військового госпіталю. Колега-математик з Кракова Мачєй Деленга привіз їх у Варшаву, розвантажуємо його машину біля інституту математики Польської академії наук, де ми збирали все, щоби передати в Україну
9 квітня 2022 року, пакуємо гуманітарну допомогу в Інституті математики ПАН разом з колегами-математикинями, які приїхали з України у березні: я, Ірина Єгорченко, сестри Марина та Ірина Раєвські, їхня мама Галина
Разом з чоловіком ми постійно збирали гроші, переважно від вчених, і купували речі, потрібні на фронті. До 24 лютого 2022 року у мене взагалі не було месенджерів у телефоні, крім фейсбуку, яким я спілкувалася із сім’єю. Але через волонтерство у мене з’явилися всі можливі застосунки. Це просто змінило мене як людину, раніше я б такого не витримала.
Коли у липні закінчився семестр, я поїхала в Україну, деякий час працювала в шпиталі.
— Ваша цитата: «Передові дослідження у Києві не можуть закінчити війну, але можуть показати людям, за що варто боротися»…
-Мені цю думку підказав улітку 2022 року поранений військовий, мій товариш з ліцейських часів: «Поки ми тут воюємо, ви маєте розвивати проєкти до повного потенціалу, щоб Україна була сильною». Я зустріла його в Києві після повернення зі шпиталю. Це допомогло мені зрозуміти, що я можу принести набагато більше користі, якщо я повернуся до пов’язаної з наукою діяльності. Зможу робити свій внесок, розвиваючи українську науку. Так я вирішила почати такий великий проєкт, як Міжнародний центр математики в Україні (ICMU).
— Ця ідея створення Міжнародного центру математики в Україні виникла раніше повномасштабної війни?
-Так. Ще коли я побачила ту бібліотеку в Бонні. Коли потім я вже перебувала там постійно, туди часто приїжджали українські математики, з якими ми спілкувалися. Всім було ясно, що Україні теж потрібно таке місце. Але я все думала, що це зробить хтось інший, що я ще «мала». Мабуть, це природно: ми потроху ростемо, виростаємо — і настає час діяти, а не очікувати дій від інших.
І ось коли з того госпіталю я їхала в поїзді з Дніпра до Києва, то дізналася, що українка Марина Вязовська виграла медаль Філдса. Ми знайомі, тож я написала привітати. І до відчуття, що триває велика війна, а значить нам немає чого чекати, наше майбутнє формується просто зараз, додалася друга вагома причина почати цей проєкт. Нагорода Вязовської — серйозний аргумент, що українці можуть і таке. І Марина приєдналася з самого початку проєкту. Віднедавна вона стала науковою директоркою ICMU. Думаю, її участь стала ключовим фактором для успішного розвитку Центру.
9 серпня 2023 року. Урочисте відкриття Міжнародного центру математики в Україні (ICMU). На сцені відповідаємо на питання журналістів разом з іншими математикинями-засновницями центру (зліва направо): Олександра Антонюк, я, Марина Вязовська, Ірина Єгорченко, Людмила Туровська
— На які приклади орієнтувалися, коли створювали ICMU?
-У світі таких математичних центрів досить багато, в Європі — близько 30. Я сама була у десятку з них. У двох як постдок, тобто провела рік або більше. У кількох центрах була організаторкою наукової програми, десь відвідувала воркшоп, конференцію. Вони працюють у межах певного спектру. Тому група людей, яку ми зібрали — переважно це українські математики, які працюють за кордоном, мали вирішити, чим саме буде займатися наш центр. Взагалі проєкт робиться великим колективним мозком: ми обговорюємо ідеї не тільки із засновниками ICMU, яких можна побачити на сайті. Це розгалужене дерево радників.
Отже, чим зазвичай займаються математичні центри? Наприклад, це може бути лабораторія, де просто працюють науковці. Типу такої є в Академії наук України. Але нам потрібна була міжнародна, щоб там відбувався обмін людьми та думками. А не просто ті, хто тут захистився, працює і буде працювати далі. Інший варіант — щотижневі воркшопи, тобто майданчик для швидкого обміну ідеями. Є дуже потужні центри, які так роблять. А щось посередині — тематичні програми, коли оголошують певну наукову тему, і приїжджають осіб 30 (але бувають різні масштаби), щоб нею займатися. З цих людей більша частина — це експерти, а менша — ті, хто хочуть навчитися. І ми вирішили, що у майбутньому наш український центр має робити саме це, бо такий варіант дасть найбільше користі країні. Науковці будуть приїжджати надовше, буде багато контакту з місцевими, у яких з’явиться можливість навчатися, приєднуватися до досліджень.
Але нам ще далеко до цього. Зараз привезти науковців з-за кордону в такій кількості не вдасться. Тому ми робимо школи, які б були частиною наукової програми — старт, коли новачків швидко вводять в тему.
Щодо створення лабораторії, де науковці працюватимуть довго, то відчувається, що до цього люди ще не готові. Тож поки що маємо розвинути наукове середовище, щоб воно притягувало фахівців з усього світу.
— Розкажіть про ці школи. Для кого їх проводять, скільки тривають?
-Наші наукові школи для аспірантів і студентів, зазвичай від третього курсу. Деякі можуть приєднатися раніше, якщо вміють самостійно навчатися та мають відповідну підготовку. Щоб потрапити на навчання, потрібно подати заявку. Самі школи організовує не команда Центру. Ми — лише майданчик для організації, запропонувати школу може будь-який математик. ICMU надає фінансування, наглядає за процесом, допомагає за потреби.
Майбутні організатори подають заявки, де прописують тему та лекторів. Вони повинні дотриматися певного формату. Зокрема, школа — це не конференція, в ній мало лекторів, вони мають говорити подовгу. Ми розраховуємо, що протягом тижня вони введуть у певну тему студентів, що мають тільки загальну математичну підготовку. Зазвичай таких лекторів четверо на тиждень, і кожен з них проводить одну або дві лекції щодня. Це не теми університетських програм, а багатші теми, які ведуть до актуальних сучасних досліджень. Цього року було три літні школи. Зимова відбудеться у січні.
Виступ на інавгурації робочого простору Центру, 29 лютого 2024 року
— Бачила ваш допис у LinkedIn про окремі лекції. Чи це теж було у межах якоїсь школи?
-Ні, в ICMU кілька напрямів роботи. Крім шкіл, ми маємо спільну з Лондонським математичним товариством програму, щоб запрошувати науковців із серіями лекцій до України. Цю програму запропонувала президентка товариства Ульріка Тілльманн. Іноді люди самі приходять з надзвичайно гарними ідеями — наша команда навіть не очікувала, що таке можливо. Ульріка сказала, що ця програма має привозити найкращих вчених до України і що вона поширюватиме інформацію про ICMU по всьому світу. Бо коли до нас приїжджає хтось відомий, то через нього люди також дізнаються, що такий центр існує.
Цього року у нас було троє відвідувачів за цією програмою. А четвертий математик, якого ми запросили прочитати курс алгебраїчної топології, приїхав за підтримки іншого математичного центру світового значення — дослідницького інституту математики Обервольфах. Ми були щасливі розпочати співпрацю з цим видатним математичним осередком у Німеччині.
— Ви починали з того, що вас вразив перший виїзд за кордон, оскільки в Бонні була величезна бібліотека. Цікаво дізнатися про матеріальну базу Центру.
-У мої часи в аспірантурі якісну літературу «добували». Пам’ятаю, як науковий керівник давав мені десь відскановану книжку. Через високу ціну у звичайних бібліотеках подібного не було.
Мрія нашого центру про бібліотеку реалізувалася на диво швидко. Springer подарували нам понад 2000 класних книжок (на кшталт тих, які я тоді побачила в Бонні). Це велике німецьке видавництво, яке друкує значну частину математичної літератури. Інша фундація — Німецько-українське товариство Рейн-Некар допомогли ці книги привезти. Доставка наукової літератури — це складна справа, але нашу посилку приєднали до гуманітарного вантажу — і так вона потрапила до нас.
Є менші подарунки. Щойно ICMU утворився, Французьке математичне товариство передало нам кілька коробок книг. Є видання від інших великих центрів, які ще мають до нас доїхати. Нині ми починаємо готувати каталог. Плануємо бібліотеку, де можна буде почитати книжки, відсканувати їх.
— Я читала статтю в «Українській правді», де йшлося про ваші складнощі з пошуком приміщення. Як з цим тепер?
-Ми досі його шукаємо. Але маємо маленький робочий простір у Київській школі економіки, в якому можемо перебувати під час війни, тому що великої діяльності наразі немає. Ректор віддав власний кабінет зі словами: «У нас багато студентів, маленький кампус, але я можу запропонувати таке приміщення». Ми в ньому чудово працюємо, тут наші книжки, дошки, місце для обговорення. А на заходи можна орендувати аудиторії на кампусі KSE. І це дає більше часу на пошуки великого приміщення.
Весна, 2023 рік. Фото Йосипа Сивенького
Так, у тій публікації можна прочитати, що ми мали різні варіанти. Разом із журналістом я дивилася приміщення, які пропонували МОН, Обсерваторія. Зараз є варіанти від київських університетів. Ми шукаємо ідеальне приміщення, тому це займає багато часу. Державний податковий університет запропонував гарне місце в Ірпені. Ми серйозно обдумували його, оскільки наукові центри часто розташовують за містом. Вчені потребують спокою, тиші, природи. Але треба уявити, як це місце запрацює зараз. Оскільки поки що немає дуже активної роботи, то воно найімовірніше буде далеким і порожнім, туди буде незручно приїжджати щодня.
Взагалі наш центр працює таким «колективним мозком» — наглядова рада, наукова рада, яка складається з відомих учених, і такий собі мотор — координаційний комітет. Ми з усіма це проговорювали та зрозуміли, що треба стартувати легше. Тому нині шукаємо місце, яке буде привабливим для місцевих математиків, куди буде легко приїхати на лекцію після основної роботи.
Що є складного? Злети і падіння. Наприклад, ми дуже довго шукали перших спонсорів. Але знайшлися ті, хто повірив і підтримав.
— Скільки фінансування вже вдалося залучити?
-Думаю, до кінця року у нас буде близько 900 тисяч євро, з яких до 100 тисяч ми витратили. Це дуже груба оцінка. Скажу, що такого типу наукові центри в Європі за умови повноцінної роботи та навантаженості споживають між мільйоном і двома мільйонами євро на рік. Наприклад, якщо у нас відбуваються наукові програми, то вони мають проходити постійно. Тобто три триместри до нас приїжджають вчені на кілька місяців.
Зараз ми працюємо на значно менших бюджетах. У нас майже немає адміністративної команди. Перші професійні адміністратори з’явилися на початку цього року. Раніше ми це все робили руками математиків. Так що додалася ще одна стаття бюджету. У перший рік ми витратили мільйон гривень, у 2024 році — два з половиною мільйони. Тобто поки що збираємо більше, ніж витрачаємо. І це дуже важливо. Щоб запустити центр з тематичними програмами, нам потрібні кошти на матеріальну базу.
— Тільки 3 з 13 членів координаційного комітету ICMU працюють в Україні. На вашу думку, чому такий великий відплив спеціалістів за кордон? Річ лише у фінансування науки?
-Склад комітету центру демографії української науки не стосується. ICMU створила українська діаспора. Ті українці, які там є, не були обрані за конкурсом. Це просто люди, які нам реально допомагають, виконують певні функції. Наприклад, Олександра Антонюк має досвід успішних проєктів, дотична до Київського академічного університету, є головою наукового комітету Нацради з питань розвитку науки і технологій при Кабінеті міністрів, працює в Американському університеті в Києві. Вона має досвід реформації українських наукових структур. Ірина Єгорченко — популяризаторка науки, проводить багато лекцій для школярів, допомагає збирати аудиторію для наших подій.
Тобто проєкт виріс на особистих знайомствах. Цілком можу уявити, що його могла творити інша команда.
— Але ж проблема того, що наші спеціалісти, науковці виїжджають за кордон, існує давно…
-Так, вона велика. Люди, які творять Центр, є результатом такого «відпливу мізків». І ICMU хоче з цим покінчити, надавши вагомий аргумент, щоб талановиті люди залишалися в Україні. Звісно, одного центру мало. Потрібно робити багато речей для цього.
— На вашу думку, які ще основні проблеми в галузі?
-Є ізольованість, яка виникла через недофінансування. Українські вчені не могли їздити на конференції, їхні наукові контакти були дуже обмеженими. Можливо, причиною недофінансування є сама структура академічних закладів. Гроші, які вкладаються в науку, не такі мізерні. Можу припустити, що проблема в тому, як ці кошти розподіляються, хто їх отримує. Так, людей, які керують цими процесами, може влаштовувати рівень оплати. А от для молоді, яка приходить в науку, він не є привабливим у порівнянні з ІТ чи фінансовою сферою.
Весна, 2023 рік. Фото Йосипа Сивенького
— Як ви вважаєте, що можна зробити з цими проблемами? Що вже робимо, а що ні?
-Я рада спостерігати велику кількість позитивних процесів. Наприклад, Київський академічний університет — магістерська програма для математиків. Мені здається, це одна зі структур, яка затримує талановитих людей в Україні.
Є Національний фонд досліджень України — організація, яка з 2017 року дає науковцям гранти. Я побачила, що у CV багатьох вітчизняних науковців вписані гранти з НФДУ. Це надзвичайно важливо. Під час роботи в Польській академії наук я двічі отримувала подібні гранти. Самостійне адміністрування частини фінансів дозволяє їздити на конференції, запрошувати людей до співпраці. Крім цього, грантова система — це оцінка. Науковці, які їх отримують, з погляду інших представляють найкращі проєкти. Це приклад здорової конкуренції у науковому середовищі.
Це дві структури, з якими я тісно познайомилася, але їх більше. У тому числі не тільки пов’язані з математикою. Є бурхливі проєкти з фізики, до яких дотичний той самий Київський академічний університет.
— Цікаво, як українську математику сприймають за кордоном? Які в нас є сильні сторони?
-Є насправді важливі результати, отримані математиками в Україні. Можна подивитися на теорему Шарковського. Це простий у формулюванні результат про динамічні системи. Дещо спрощуючи, вона говорить, що коли відображення відрізка у себе має цикл деякої довжини, то воно має і цикл довжини 3. Мабуть, більшість такого рівня відкриттів наших математиків є відносно давніми — з 1970–1990-х, коли у нас були сильні школи алгебри, функціонального аналізу, стохастики. Але є і новіші досягнення. Невдовзі розпочнеться зимова школа ICMU, присвячена близьким до фізики темам, які успішно розвивають харківські математики.
Це не наука, але сьогодні за кордоном бачать нашу молодь. У нас дуже розвинений спорт математичних олімпіад, який показує, що ми маємо серйозну математичну традицію. Ще там бачать наших емігрантів-математиків, які виїхали як бакалаври чи магістри. З них виростає багато успішних науковців. Такі люди є в команді Міжнародного центру математики в Україні, нам важливий їхній досвід.
Чесно кажучи, до великої війни математики за кордоном навіть не розуміли, скільки серед них є українців. А з 2022 року з’явилася потреба знайти наших науковців, щось з ними організувати. І тут виявилося, що українців багато.
Навесні 2019-го я провела кілька місяців у Берклі, в Mathematical Sciences Research Institute (MSRI). Це один із математичних центрів, які є моделями для нашого ICMU. Зі мною поїхала моя донька Геленка, їй було два з половиною роки. Ці фото більше не про математику, а про буття мами та вченої водночас 🙂
— Які у нас перспективи? Який найгірший сценарій для української математики та теоретичної фізики, а який — найкращий?
-Найкращий — це те, що нам усе вдасться. Чимало людей вкладають свої зусилля, щоб Україна стала частиною великого наукового простору. Ми не повинні бути кращими, а такими, як інші та разом з ними. Математика, фізика — це науки всього світу. І якщо ми досягнемо цієї глобальності, то виграємо. До нас мають приїжджати вчені та студенти з інших країн. Наша математично-фізична спільнота повинна стати глобальною.
Щодо найгіршого сценарію, не знаю… Про погане думати зовсім не хочеться. Шляху назад уже немає. Якщо ми вистоїмо, то у нас буде наука.
— Ви розповіли про окремі установи, але, звісно, є ширший спектр наукових, навчальних закладів в Україні. Як вам здається, що можна змінити прямо зараз без надвеликого обсягу ресурсів, щоб наша математика стала сильнішою?
-Як я казала, треба було під’єднувати людей з-за України. Мають бути програми обміну на рівні магістратури, аспірантури, щоб показати те, що відбувається у світі. Але такі речі важко запланувати, коли люди, які цим керують, самі не мають подібного досвіду.
У нас чомусь було мало наукових контактів навіть з українською діаспорою. Можливо, ця загальна проблема пов’язана з адмініструванням, перебільшенням ролі традицій.
У науці Україна рухалась так, як виходило — зі швидкістю попередніх епох
Але у світі сталася революція швидкості, і вона тільки приходить до нас. До того ж зараз у нас багато можливостей, оскільки на Україну звертають увагу. Мені часто пишуть люди із закордонних наукових осередків: «Зробімо якийсь проєкт». Але тут з’являються різні обмеження. Наприклад, вони не готові приїхати. А українські молоді вчені, студенти дуже потерпають від страшно обмеженого онлайн-спілкування. ICMU намагається з цим щось робити. І знаходяться люди, які готові до нас приїхати.
— Цитата Жан-П’єра Бургіньйона, голови наглядової ради Центру про створення ICMU у статті The New York Times: «Ця інвестиція, безумовно, є доцільною із суто наукової точки зору, але також і з точки зору того, як Україна може відновитись після закінчення війни в економічно доцільний спосіб. Люди з високою математичною підготовкою будуть ключовим фактором». На вашу думку, як саме це може відбуватися?
-Думаю, зараз розвиваються ті професії, які вимагають математичної підготовки. Є звіт британської Академії математичних наук, до якої входять ключові університети країни. І ось вони провели дослідження про те, наскільки математичні дисципліни дають людям високу ефективність. Наше суспільство стає все технологічніше, тому простіших професій потрібно менше. А складні — приносять більший вклад в економіку. Тому в Україні мають розвиватися технологічні галузі, і вони потребують математичних навичок.
Я знаю, що в Україні майже кожен пов’язаний з війною: хтось безпосередньо, хтось через свого найближчого друга. Тому ми просто не можемо зупинитися. У тому числі для тих, хто загинув, бо вони дали нам таку можливість великою ціною. Ми повинні її не змарнувати.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
