Висока білявка в космічно-сріблястому пуховику відпихає козу від грядки з мангольдом: «Агов, це мені на всю зиму!». Коза намагається вкрасти якщо не жмут салату, то хоча б шапку з голови жінки.
Це сучасна хуторянка Анжеліка Кравець та її коза Аляска. Жінка оселилася на хуторі, який заснував ще її прадід, і веде кілька блогів про своє сільське життя. Тисячі українців і мільйони американців щодня дивляться, як вона поле грядки чи носить воду відрами. В Анжеліки є й прихильники, і хейтери: «Якось так виходить, що якщо я так виглядаю, то ніби не маю права жити в селі».
Чому обрала відлюдний хутір замість столиці, а також про кіз та українське бохо з OLX Анжеліка розповіла ШоТам.
Багато хто з моїх неблизьких знайомих і підписників вважає, що я корінна киянка. І, відповідно, мій переїзд у далеке село — це якийсь перелом, бо щось не склалося в столиці. Але це не так — я просто повернулась додому.
Народилася я в Криму, в Сімферополі. На Тернопільщину переїхала з татом, коли мені було пʼять років. Хутір Лисички — це його мала батьківщина та спадщина.
Історія цієї назви така: в 1939 році мій прадід Йон отримав дозвіл на будівництво хати на цьому місці й збудував тут першу. Односельці вважали його дуже хитрим і прозвали Лисом, а хутір — Лисичками.
Тут я жила до 16 років, а після закінчення школи поїхала навчатися в ліцей і підкорювати столицю. В Києві прожила наступні 16 років.
Якщо говорити про можливості, по які часто їдуть у столицю: прибуткова робота, столична тусовка, знайомства, розваги — то все це в мене було, але не стало моїм вибором.
Коли мені було 17, пропонували піти в балет до дуету відомих виконавців, а потім у гурт XS. Я відмовилась — ще навчалася в ліцеї. До того ж, я не вмію співати — в мене немає голосу, немає слуху. Я не танцюю. Я гнучка, займаюся йогою, але не маю того володіння тілом, яке потрібне для танців. Я розумію, чому мене хотіли взяти — просто тому, що я красива.
У 2014 році знайомий продюсер вмовляв мене йти на кастинг для «ВіаГри», і в якийсь момент я навіть пішла туди під тиском дзвінків, але в останній момент втекла — в мене ніколи не було бажання бути відомою за рахунок своєї зовнішності.
У Києві я працювала артдиректоркою модного караоке-закладу, де тусувалися бізнесмени, депутати й усі в такому дусі. Я багато кого знала.
Все, що мені було потрібне, я мала — був шлюб, власний бренд одягу, відеоблог про фітнес, фотосесії, зйомки, стартап з бездротовими навушниками… Все, чого можна хотіти від Києва, в мене було.
Фото Анжеліки Кравець для журналу KALTBLUT
У 2018 році я поїхала на Тернопільщину до бабусі, бо вона захворіла, і тоді прожила в неї десь пів року й знову занурилася в сільське життя. Я завела нову сторінку в інстаграмі й назвала її «Робінзон на хуторі», бо в мене було таке відчуття, що я далеко від людей і щось будую заново.
Коли бабусі не стало, вирішила перебратися туди з Києва з усіма своїми речами — бути з природою, писати книги на землі моїх предків. Адже й прадід, і дід, і тато жили прямо на цьому клапті землі. Це для мене місце сили.
Я живу сама та все тут роблю своїми руками — дійсно, як Робінзон на своєму маленькому острівці землі.
Щороку я фарбую або білю будинок ззовні. Щовесни підводжу фундамент, шпаклюю, якщо з’явилися нові тріщини. У хаті фарбую стелі, ліжка, стіни, підлогу. Для мене дуже важливий внутрішній декор — я його створюю на свій смак. Це таке українське бохо: багато, дуже багато вишивки й макраме.
Макраме я плету сама, а вишивки замовляю в інтернеті. Колись у моєму дитинстві тут теж було ліжко з вишитими простирадлами та подушками, але там не можна було спати — це все було просто для краси. І я захотіла зробити так само, але щоб на тому всьому спати, лежати, сидіти.
Красиві вишиті скатертини, наволочки, простирадла шукаю на OLX — щоб не прямо старовинні, але ручної роботи, з душею.
Я й сама на цих подушках-простирадлах сплю, і гостям їх даю, бо мені здається, що коли ти спиш на вишитій подушці, то почуваєш себе особливим. Це трохи, мабуть, нарцисично, але прикольно, мені подобається.
У мене тут живуть шість котів і сім собак — хтось у домі, хтось на подвір’ї. Є дикі, що приходять до мене їсти. Ну, і ще курочки. Але я захотіла козу.
Два роки тому ми сиділи — я, сестра й тітка. І я така: «Якось мені так нудно, порожньо у дворі. Що мені ті дві курочки? Хочу кіз!». А вони кажуть: «Ну так бери собі козу — тобі знадобиться. Пастися є де — гектар землі».
І все — я заходжу на OLX, вибираю «кози» та де є найближчі. Знаходжу Маню та Яня, їду за 140 кілометрів по них — просто тому, що вони мені сподобалися.
Я люблю два види спорту: бокс і йогу. Йогою займаюся просто на килимку у дворі, а боксерську грушу повісила в саду. Поки боксую нечасто — бракує часу, але думаю, що коли випаде сніг, буду боксувати, бо більше не буде чого робити на грядках, на клумбі. У селі немає можливості ходити до спортзалу, але ж займатися спортом можна — було б бажання.
Вважаю, що єдиний мінус, який у мене тут є, — це те, що туалет розташований на вулиці, хоч вода й каналізація в будинок проведені. Але цю дерев’яну вбиральню робив ще мій тато, а його немає вже майже 20 років — мабуть, через це я її досі зберігаю.
Туалет був такий зелений, нещасненький, і я собі вирішила, що треба якось його оновити, щоб він став веселіший. Пофарбувала в ніжно-рожевий — у мене й кімната така рожева, і столик, де я пишу.
У мене, звісно ж, є город, але я його не прибираю на зиму, як усі. Деякі рослини в мене там ростуть по кілька сезонів, а то й роками. Наприклад, самі по собі ростуть і знову сіються фенхель, цибулька, шпинат.
Це такий мій метод. Хоча всі дивляться, що в мене ніби неприбраний город, усе таке негарне, але в мене постійно є щось свіженьке.
Дуже люблю працювати на городі голими руками, без рукавичок. Коли ти торкаєшся до землі, до своїх овочів, це заспокоює — я це називаю «овочевим буддизмом».
У селі покращилося моє фізичне та ментальне здоров’я. Мені здається, це працює для всіх так, але тільки якщо ти не береш на себе забагато, не береш гектари городів. Треба обробляти стільки землі, скільки необхідно для однієї людини.
Для мене стало певним відкриттям, що люди бачать мене трішки інакше, ніж я себе всередині відчуваю. Їм здається, що моє місце в Голлівуді, з якимись олігархами в Дубаї, в Маямі тощо.
Багато людей не вірять, що я справді живу тим життям, яке показую в блозі. І після моєї участі в телепроєкті «Найкраща оселя» казали, що я просто актриса, що мене просто туди привезли на зйомки, що всю роботу роблять наймані працівники і взагалі все це оплачує якийсь багатий жених, якого я ховаю. Але його немає — я сама все це роблю й сама тут живу. Це мій вибір.
Мені б хотілося, щоб люди зрозуміли, що, крім можливостей, є питання вибору — що життя в селі можна обрати.
І все-таки скористатися своєю зовнішністю я можу й тут, привертаючи увагу до свого способу життя.
Тому що в суспільстві ніби стоїть мета виїхати з села за будь-яку ціну, тож коли хтось повертається в село, людям здається, що це неправильно. Але я вважаю навпаки.
Тут є спокій, тиша, гарні продукти й багато умов для того, щоб працювати інтелектуально — наприклад, писати, працювати в ІТ чи вести блог. Мій дохід — це монетизація з моїх відеоблогів та продажі виробів макраме.
У мене була проблема зі сприйняттям того, що приваблива зовнішність також може бути інструментом для того, аби люди тебе почули. Так ти можеш привернути більше уваги, і це факт.
Але поки я вибрала сховатися. Показувати все в інтернеті, в блозі — це для мене ще окей. Мене дивляться 2 мільйони американців, але я знаю, що завтра вийду на вулицю, і вони мене ніде не впізнають.
Я жартую, що в мене всередині такий собі поміщик, бо я хочу збудувати ціле своє село. Але не просто село, а такий хутір-готель — не знаю, як це правильно назвати. Моя ідеальна картина — це таке село з сучасних модульних будиночків, повністю оснащених всім, що треба, але при цьому оформлених ззовні та всередині в українському етностилі. І щоб там були й курочки-кізочки, і городик, і басейник. Люди туди приїжджатимуть перезавантажитись, попрацювати, відпочити.
Поки в мене немає можливості придбати собі землю й поставити модульні будинки, але мій родинний будинок, де я зараз живу — це така ніби репетиція, тест-драйв моєї мрії.
Мені здається, що в цьому моя місія — показати інше українське село. Я, напевне, зрозумію, що досягла в цьому житті того, чого хотіла, коли привезуть перший модульний будинок і поставлять на мою власну землю. Я буду дуже щаслива.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
