Були колись у редакції «Чорноморки» веселі часи. Є що згадати. Імена та по батькові персонажів залишив такими, як є. А прізвище головного героя трохи видозмінив.
У кожному колективі є свій жартівник-витівник. Є такий і в нас — Микола Герасимович Лебідь. Заходить у кабінет, де збирається найбільший гурт людей, і починає знічев’я:
— Оце люди придумають… — каже, ніби сам до себе.
— А що, що саме? — перепитують його колеги.
— Як що?! — вдавано дивується Микола Герасимович. — Мій сусід навчився робити горілку без самогонного апарата.
— Не може бути! — нарешті клює хтось, заінтригований багатозначною паузою.
— Ще й як може бути! — повчальним тоном каже Микола Герасимович. — Й уявіть собі, що технологія її виготовлення абсолютно проста. Вода замерзає при температурі нуль градусів, так?
— Ну так…
— А спирт замерзає при температурі мінус вісімдесят. Уловлюєте?
— Поки що ні…
— А мій сусід уловлює… Тому наливає брагу у ємність, встромляє її у холодильник і включає максимальний мінус. Через годину все готово…
— Що готово? — перепитує Володимир Григорович.
— А те готово, — знову повчальним тоном каже Микола Герасимович, — що вода й осад змерзаються у кригу, а спирт залишається зверху. Хлюп-хлюп. Бери і дегустуй.
— Не може бути! — заперечує Володимир Григорович, і в його голосі чується більше здивування, ніж недовіри.
Через тиждень він заходить у кабінет і не без роздратування кидає:
— Ну і негідник цей Микола Герасимович! Таку чухню людям розказує!
— Ти що маєш на увазі? — перепитує його хтось.
— Та про горілку із браги в холодильнику.
— Вийшло?
— Брехня! Вся брага до дна промерзла. Хоч ножем колупай.
— То ти щось не так робив, — незворушно каже Микола Герасимович і починає нову затравку. — Ось був нещодавно у відрядженні. Такого супу скуштував. Ді-є-тич-но-го.
— А як його готувати? — цікавляться усі гуртом, бо часто їздять у відрядження і мають проблеми із травленням.
— Технологія дуже проста, — ділиться важливою інформацією Микола Герасимович. —— У термос із окропом треба кинути по черзі моркву, картоплю, рис, цибулю і, певна річ, м’ясо. Присмачити сіллю та спеціями. Герметично усе закрити. Через дві-три години суп буде готовий.
— І що?
— Смакота — пальчики оближеш! А головне — ді-є-тич-ний.
Через тиждень у кабінет заходить Леонід Мусійович:
— Ну й негідник цей Микола Герасимович! Таку чухню людям розказує!..
— А що? — цікавляться колеги.
— Та я про приготування супу у термосі. Картоплю і моркву ще якось зубами перетер. А м’ясо так сирим і залишилося.
— Бо його треба довго кип’ятити, — кидає хтось із присутніх.
— Та ні, — втручається у розмову Микола Герасимович, — то ти щось не так робив. — І починає нову розповідь: — До чого тільки люди не додумаються!
— Що саме? — клює нова жертва, не витримавши паузи.
— А те, — повчально пояснює Микола Герасимович, — що люди навчилися виноград на деревах вирощувати…
— Не може бути!
— І я так думав, поки на власні очі не побачив, — продовжує правити своєї Микола Герасимович. — Вибирає чоловік п’яти-, шестирічне дерево і свердлить у стовбурі дірки.
— Навіщо?
— Щоб у них пагони винограду простромити.
— Ну і?..
— Обрізає кінці поза стовбуром…
— І?..
— Заліплює глиною…
— …
— На осінь вже має урожай.
— Який урожай?
— Винограду! Якщо на вишні нащепив, то виноград буде із присмаком вишні. Якщо на яблуні — з присмаком яблука. Якщо на груші…
— А якщо на абрикосі? — запитує Віктор Петрович.
— То, ясна річ, буде із присмаком абрикоси, — підсумовує Микола Герасимович. —— З нього і вино можна робити.
Через місяць у кабінет заходить сердитий Віктор Петрович.
— Ну і негідник цей Микола Герасимович! — каже він при всіх. — Таку чухню людям розказує. І, зітхаючи, додає: — Якби я хоч у себе дерева подірявив, то було б півбіди, а то ж у тещі на дачі…
— Та ж виноград із родини виноградних, а плодові дерева — із розоцвітих, — зауважує хтось, розумний заднім числом.
— Е, ні, — незворушно веде своєї Микола Герасимович. — То ти щось не так робив…
Зізнаюсь чесно, якось і я потрапив на його вудочку.
Сиджу у кабінеті й намащую окраєць хліба медом.
— Хороший мед? — цікавиться Микола Герасимович, за-йшовши у кабінет.
— Гречаний.
— Квітневий кращий, — глибокодумно зауважує.
— Безперечно, — не піддаюся я на маніпуляцію.
— А ще кращий мед — із кавуна. Тільки його треба вміти зварити, — інтригує Микола Герасимович і замріяно плямкає губами. — Справжні степовики їдять тільки кавуновий мед.
— Як же його готувати? — цікавлюся, мимоволі пробуючи уявити, який же то на смак і на запах кавуновий мед.
— Дуже просто. Начавлюєш із кавуна сік у каструлю. Ставиш її на плиту. Запалюєш вогонь і помішуєш ложкою, поки не загусне. Потім виливаєш у тарілку і даєш остудитися.
— І що, справді такий мед смачніший від бджолиного?
— Спробуй — й іншого не захочеш.
У моєї подруги батько — командир військової частини. Він за домовленістю посилав солдатів у місцеве господарство збирати кавуни. За зібраний урожай з ними розраховувалися натурою — вантажівкою кавунів. Половина — солдатам, половина — командиру. За те, що рядові заносили кавуни у квартиру, одержували по «увольнітельній» у місто.
Кавуни у квартирі командира лежать всюди: на балконі, під ліжками, у ванній. Знімаєш кришку з пральної машини — а там двоє рапатих по десять кілограмів кожен. Зазираєш у книжкову шафу — там теж двійко, як близнюки. Хочеш покласти у куток вітальні взуття — а там теж гурт пузатих. Наче глузують із тебе. Так можна і галюцинації заробити. Добре, що хоч у туалеті кавунів нема. Можна від їх присутності трохи відпочити.
Моя подруга теж не знає, куди від тих кавунів у квартирі подітися. І тут я, як рятівник. Із рецептом Миколи Герасимовича:
— Давай із кавунів меду наваримо!
— Гаразд, — згоджується вона із підскоком, а то мене від їх нахабства аж тіпає.
Я беру ножа і починаю їх скальпувати. Потім засукую рукави і чавлю щосили. Вони піддаються і не чинять опору. Одне задоволення їх душити. Кинув цілий м’якуш у марлю, стиснув обіруч… І готово.
За якихось півгодини вже маємо десятилітрову виварку соку. Ставимо на вогонь і починаємо варити.
О шостій прийшла мама. Ми варимо.
О восьмій з’явився батько. Ми продовжуємо.
О десятій вечора батьки лягли спати. Ми не перериваємо процесу.
Опівночі на кухню зазирнула мама. Тиша здалася їй підозрілою. Ми помішуємо у ємності.
О другій ночі нас провідав батько під приводом того, що хоче напитися води. Ми не відступаємо від технології.
Під ранок, десь о шостій, жовто-коричнева маса у виварці почала підгоряти.
— Може, мед вже готовий? — з надією і втомою у голосі запитує моя подруга.
Я згоджуюся із тим, що далі випаровувати не можна і черпаю ложкою продукт на пробу. Вистуджую і як справжній джентльмен даю покуштувати дівчині.
— Не ображайся, — щиро зізнається вона, — але мене від нього щось нудить. — І делікатно додає: — Мабуть, від незвички.
Я надсьорбую вариво із ложки і силуюся його ковтнути. Тягуча клейка маса липне до язика і стає поперек горла. Добре, що батько залишив півсклянки води під рукою.
— Що будемо робити із продуктом? — запитую.
— Тікай, поки батько не прокинувся, бо йому скоро на службу. А я тим часом усе виллю в туалет і помию виварку. Батькові скажу, що меду вийшло зовсім мало і ти поніс його колегам на пробу.
Другого дня розповідаю про приготування меду Миколі Герасимовичу.
— Е, ні, — каже він спроквола, — то ти не так, як треба, його варив. А іще є делікатес — сушена диня…
P.S. Головний герой з дещо видозміненим прізвищем – то була справді одна з легенд одеської журналістики. А в за тих часів “Чорноморській комуні”, мабуть, “найрезонансніший” автор. Про нього розповідали (і як, бачимо, досі розповідають різні історії). Наш герой і сам любив похвалитися, зокрема, своїми газетярськими успіхами. Редактор “Споживчого ринку” в середині 80-х минулого століття гарував кореспондентом районної газети в Одеській області та й чув від колеги, як Лебідь (залишимо прізвище дещо видозміненим) хвалився в містечковому ресторані, що він своїми гострими кореспонденціями “зняв двох секретарів обкому партії”, чи обидва були “першими”, чи тільки один, цього вже не пам’ятаю. Ілюстрація з сайту https://itvmg.com/ вибрана “Споживчим ринком”.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
