Тадеуш Доленга-Мостович зробив неможливе. Його романи вихлюпнулися поза коло традиційно читаючої публіки і зробили ревними і відданими читачами тих, хто зроду нічого не читав
Український фейсбук доволі активно відреагував на появу у «Нетфліксі» нової екранізації «Знахаря» Тадеуша Долєнги-Мостовича. Дописів було не так багато, зате коментарі небайдужих користувачів витягалися довжелезними шлейфами.
Писали і сперечалися здебільшого про переваги й недоліки нової екранізації проти фільму Єжи Гофмана з 1982 року. Я читав ті коментарі і почувався трохи печерним ведмедем, бо для мене екранізація Гофмана якраз «нова». Я ще пам’ятаю справді старий фільм Міхала Вашинського з 1937 року.
Але писали і про біографію Тадеуша Доленги-Мостовича. Зокрема і про українські її аспекти.
Найбільше, ясна річ, про те, що письменник загинув на українській землі від російської кулі 20 вересня 1939 року у званні капрала. І про те, що прах Мостовича лежав на цвинтарі в Кутах Івано-Франківської області до 1978 року, коли Ярослав Івашкевич домігся перенесення останків на меморіальний цвинтар Повонзки. І про те, що в передмовах до його романів у радянських виданнях брехали, що «капітан Мостович загинув від німецької бомби, обороняючи Варшаву».
Варто зазначити, що офіційна біографія письменника, яка донедавна кочувала зі статті в статтю, із передмови в передмову – це ще один витвір фантазії Тадеуша Мостовича гербу Доленга. Вона не є стовідсотково неправдивою, однак поєднує епізоди з реальності із блискучим домислом. І цей домисел, скоріше за все розпочався Києві, коли гімназист Мостович приписав собі зайвих два роки життя для того, щоб потрапити до Польської Військової Організації, а згодом до Тринадцятого полку віленських уланів. Потім, уже після війни, довелося домислювати матуру у Віленській гімназії і два курси на юридичному факультеті Київського університету святого Володимира. Насправді Тадеуш Мостович народився не в 1898, а в 1900 році. З гімназії у Вільні його відрахували з «вовчим білетом» (виключення без права поновлення навчання) за участь в конспіративному гуртку, і тому дядько влаштував Тадека довчитися в Києві. Але й в київській гімназії молодий Мостович провчився тільки до кінця першого семестру шостого класу. Далі була війна, яку Мостович закінчив у званні старшого улана. Звання капрала отримав наступного року при звільненні в запас. Був розорений дім, смерть матері і старий батько та молодші брат і сестра без засобів до існування. Була перша невдала спроба знайти заробіток у Варшаві, яка принесла майбутньому прозаїкові тільки багатющий досвід з життя варшавського дна та безцінні знання про милі звичаї у варшавській поліції двадцятих років.
Далі була протекція далекого родича. Підприємець Зигмунт Риттель, вдівець по тітці Тадеуша Мостовича надав йому безкоштовну кімнату у своєму домі. А брат підприємця, монах-капуцин Вацлав Риттель шепнув словечко про начитаного і талановитого родича в редакції газети «Річ Посполита». Тадеуш Мостович отримав посаду коректора. У ті стрімкі часи коректор мав право запропонувати власний матеріал, щоб заповнити прогалину на газетній шпальті. Молодий Мостович тим правом користувався. Спершу обережно, потім дедалі частіше. За кілька місяців він уже був не коректором, а одним з найбільш популярних фейлетоністів газети. Читачі купували газету передусім для того, щоб прочитати гострі і точні фейлетони Мостовича, підписані “С.hr.Zan”, Видавці розуміли це і відповідно платили, а надмірно пафосні прихильники Маршалка Пілсудського з числа офіцерів армії та поліції вивезли Мостовича з Варшави у ліс і там побили киями. Убити до смерті перешкодила валка селян, які саме приїхали возами до лісу по глину.
Те, що не вбило Мостовича, зробило його сильнішим. І ще популярнішим. Тадеуш Доленга-Мостович відповів своїм кривдникам на сторінках своїх романів.
Перший роман «Остання бригада» красномовно показав, що буває з країною, коли владу над нею отримують «хлопаки, які прийшли з війни». Наполегливо раджу якомога скоріше почитати всім безтурботним прихильникам тези «хлопці прийдуть – порядок наведуть».
А «Кар’єра Никодема Дизми» стала блискучою карикатурою на вискочок, які досягли високих посад завдяки випадковим знайомствам. Послужила основою для трьох блискучих екранізацій, найсвіжіша з яких перенесла дію роману з двадцятих років двадцятого століття у дев’яності і промовисто показала, що часи і державні формації міняються, а люди залишаються такими самими.
Ті романи піднесли свого автора на недосяжну для «патріотів з палицями» суспільну та фінансову висоту. Його щомісячні гонорари викликали заздрість у генералів та міністрів, і напади злості в колег-прозаїків, які творили елітарну прозу в паузах між офісними підробітками. Мостович наочно продемонстрував, що справжню творчу незалежність і суверенну суспільну позицію письменникові може дати тільки широка власна аудиторія, готова регулярно купувати його книги.
А не державні програми підтримки книговидання.
І не закордонні гранти чи стипендії.
«Але нам напевно варто пам’ятати Доленгу-Мостовича як одного із дуже небагатьох польських авторів того часу, що виводив у своїх романах симпатичних позитивних українців, всупереч тогочасним суспільним упередженням…» – справедливо підсумував фейсбучне обговорення відомий український прозаїк і книжний оглядач Юрій Камаєв.
До двадцятих років двадцятого століття польська проза сягнула усіх можливих вершин.
Дві Нобелівських премії. Генрик Сенкевич у 1905 році і Владислав Реймонт у 1924.
Мода на польську прозу в світі.
І загальне зацікавлення культурної читаючої публіки всередині країни. Здобуток не такий легкий і простий, як може здатися. Приміром в топах продажів українських книгарень ще донедавна панувала ситуація «дев’ятнадцять закордонних авторів плюс Ліна Костенко на двадцятому місці». У польских книгарнях нічого подібного не могло бути ще сто років тому. Їхні полиці були щільно опановані книгами польських авторів.
Здавалося б, вище уже не скочиш.
Але Тадеуш Доленга-Мостович зробив неможливе. Його романи вихлюпнулися поза коло традиційно читаючої публіки і зробили ревними і відданими читачами тих, хто зроду нічого не читав.
Кілька сотень тисяч тих, хто зроду нічого не читав.
Бо не мав чого прочитати власне про себе.
Доленга-Мостович щедро давав співвітчизникам свого покоління книги про них самих. Користуючись прийомами і навіть штампами жанрової літератури – детективів, мелодрам, любовних романів та трилерів – він створив дзеркально точне відображення міжвоєнної Польщі. На це неодноразово звертає увагу біограф Доленги-Мостовича Ярослав Ґурський в книжці «Парвеню з родоводом»:
– «Знахар» та його продовження «Професор Вільчур» був другою книгою після «Трилогії» Сенкевича, яку так охоче читали в селі;
– Письменник чудово розумів, що більшість його наявних та потенційних читачів складають розумові працівники середньої та нижчої ланки, які хочуть впізнавати в улюблених романах своє середовище, його звичаї та звички, хочуть посміятися з поведінки начальників чи клієнтів, підтвердити свою інтуїцію щодо механізмів, які керують професійними стосунками, почитати про офісні плітки, романчики, інтриги. І в «Третій статі», і у «Світі пані Маліновської» Мостович вклонився наростаючій масі офісних працівниць;
– Письменник був свідомий того, що жінки становлять більш уважну, а разом з тим і більш вдячну частину читацької аудиторії;
– Він мав – і це варто вкотре підкреслити – відчуття місії, переконання, що творець масової літератури має обов’язки щодо своєї аудиторії. Що він повинен заохочувати читачів до зацікавлення високою культурою.
Зрештою і сам Тадеуш Доленга-Мостович не планував залишатися в категорії попсового розважального автора. Він усвідомлював велику виховну силу літератури, її здатність до формування кращого суспільства, діагностування та виявлення суспільних проблем. Його останній роман «Щоденник пані Ганки» – психологічна проза з цілком високої полиці. Саме у цей світ високої літератури він і планував запросити за собою своїх відданих читачів.
Не склалося.
У роки найвищого творчого злету Тадеуш Доленга-Мостович писав по два романи на рік. Але ніколи не працював в режимі «скаженого принтера», не продукував по дванадцять сиквелів пригод тих самих, уже вподобаних читачами персонажів, як то роблять деякі сучасні польські, та й українські автори. Максимум, що дозволяв собі Мостович – це дилогія. І то причиною для створення другого тому ставала потреба завершити художнє висловлювання, а не бажання додаткового заробітку. Ринок з найбільшою охотою сприйняв би появу продовження найпопулярнішого роману «Кар’єра Нікодема Дизми». Проте автор ніколи не продовжував свого бестселера, а в дилогії «Доктор Мурек звільнений» та «Друге життя доктора Мурка» простежив діаметрально протилежну ситуацію – не піднесення язикатого простака, а упадок несправедливо позбавленого праці та засобів до життя професіонала.
Усі романи Доленги-Мостовича мають тільки дві спільних риси. Перша: на початку кожного звичайна людина опиняється у незвичайній для себе ситуації. Друга: на відміну від класичного роману ХІХ-ХХ століть сюжет романів Мостовича не розгалужується на кільканадцять сюжетних ліній, а тримається одного головного персонажа. Причина цього – не обмеженість таланту автора, а його роздуми над розвитком жанру роману, над співіснуванням художньої прози з іншими жанрами культури. Насамперед – з кіно. Мостович розумів, що після початкового етапу розвитку кіно, коли фільми знімали за зразками літературних творів надходить інший етап співіснування літератури та кіно. Вихована фільмами аудиторія вимагатиме романів, створених за зразками фільмів. «Знахар» одразу створювався за законами кіносценарію, автор окреслив його жанрову належність як «кінороман».
Єжи Біньчицький в головній ролі в екранізації Єжи Гофмана “Знахар” (1981 р.).
Аннм Димна в ролі Марисі в екранізації Єжи Гофмана “Знахар” (1981 р.)
Надворі був 1937 рік.
До першої кіноповісті Олександра Довженка було ще п’ять років. А до розквіту кінороману як жанру – майже тридцять.
Романи Тадеуша Доленги-Мостовича мали співіснувати з польськими фільмами.
Книги сучасних українських авторів мусять боротися за увагу української аудиторії їз серіалами, знятими на студіях країни-агресора.
Творчо переосмислений досвід творця «Знахаря» буде вельми корисним нашим нинішнім авторам.
А його книги вже нині послужать приводом для роздуму і хвилиною душевного перепочинку для українських читачів.
Автор: Сергій Синюк
Бібліотекар, прозаїк, перекладач. Автор циклів літературознавчих лекцій, виданих окремими книгами: «Тисячоліття волинської книжності», «Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця», «Три служби Генрика Сенкевича» та науково-популярних розвідок з історії книжної культури, що були опубліковані в газетах «День», «Літературна Україна», «Культура і життя» та у регіональній періодиці.
Призер Міжнародного конкурсу «Коронація слова» 2021 року у номінації «Кіносценарії»
Тадеуш Доленга-Мостович народився 10 серпня 1898 року в Окуневі в Білорусі в родині юриста Стефана Мостовича та вчительки Станіслави з Потоповичів. З дитинства він цікавився літературою, рано почав писати вірші та сценарії шкільних вистав. Вчився в російській гімназії в Вільнюсі, де в 1915 році склав іспити.
Потім розпочав навчання на юридичному факультеті Київського університету. У цей період доєднався до Польської військової організації – мережі Юзефа Пілсудського – яка спеціалізувалась у розвідці та диверсії. Під кінець I світової війни Тадеуш Доленга-Мостович перервав навчання. Через Фінляндію та Швецію дістався до Варшави, щоб вступити як доброволець до лав Війська Польського. Брав участь у польсько-більшовицькій війні.
У 1922 році вийшов з війська, а за якийсь час розпочав співпрацю з провладним щоденником „Речі Посполита”. Спершу був коректором і кримінальним репортером, а з 1925 року – штатним редактором і публіцистом. Саме в цьому щоденнику побачив денне світло його перший літературний твір „Сон пані Тунці”.
Політичні погляди письменника та замах на нього
Під час травневого перевороту Тадеуш Доленга-Мостович виступив проти Санації. Він звинувачував її лідерів, а отже Юзефа Пілсудського, у толерантності до лівого тероризму, занепаду культури, задурювання поляків, злочинності, а також у хуліганстві, нічних нападах і вбивствах. Свої погляди висловлював у гострих фейлетонах, які часто ставали жертвами цензури.
Унаслідок активної позиції Тадеуша Доленги-Мостовича, на нього був скоєний замах. 8 вересня 1927 року, коли він ввечері повертався додому, на нього напало семеро озброєних кийками чоловіків. Оглушеного до втрати свідомості журналіста вивезли до лісу. Публіциста знову побили, а нападники кричали, що він не повинен так писати про Маршалка. Прямий напад на журналіста засудили всі газети та політичні сили, натомість мотив побиття „невідомими нападниками” згодом з’явиться в кількох романах письменника.
Літературна та кінематографічна діяльність Тадеуша Доленги-Мостовича
Працюючи в щоденнику „Речі Посполита” Тадеуш Доленга-Мостович друкував також у ньому свої оповідання, новели чи гуморески. У листопаді 1928 року він закінчив свою пригоду з журналістикою, а політичну публіцистику замінив культурною. Відтоді друкував популярні романи в уривках, які пізніше видавалися у вигляді книг.
У 1930 році з’явились фрагменти його першого роману „Остання бригада”, а роком пізніше – „Кар’єра Никодима Дизми”. Серед наступних романів найбільшою популярністю тішився „Знахар” та його продовження „Професор Вільчур” – історія видатного варшавського хірурга, який внаслідок амнезії став сільським цілителем на Кресах. Твори автора ставали бестселерами. Тадеуш Доленга-Мостович писав по два романи на рік. Загалом видав їх 17. Він отримував величезні гонорари та роялті. Його щомісячний дохід оцінювався в 15 тис. злотих.
Остання книжка письменника, „Щоденник пані Ганки” є іронічним сенсаційним романом, з сюжетом, який розгортається у середовищі вищих кіл Варшави. Він містить посилання на реальну міжнародну ситуацію кінця 1930-х років та роздуми про майбутню війну. Вісім романів письменника знято до війни, а екранізація „Знахаря” стала найбільшим хітом довоєнного польського кінематографа. Перед самою війною він підписав контракт на два сценарії для Голлівуду. Натомість від Warner Bros. отримав пропозицію написати сценарій про війну 1920 року.
Особисте життя та II світова війна
Тадеуш Доленга-Мостович вів насичене товариське життя. Приятелював з Корнелем Макушинським, Фердинандом Оссендовським та Вітольдом Ґомбровичом. Захоплювався полюванням і автомобілями. Працював щодня і регулярно. Його завжди оточували красиві жінки, але він не виставляв свої любовні пригоди напоказ.
Літом 1938 року письменник закохався, як сам оцінив „серйозно”. 16-літня на той час Кейт Пивницька, була донькою землевласників, у яких він кілька разів проводив літо. Офіційні заручини були заплановані на листопад 1939 року, а весілля – на Різдво. Після початку II світової війни він, ймовірно, пішов добровольцем. Його бойовий шлях і обставини загибелі невідомі, але достеменно відомо, що він загинув від рук радянських військ 20 вересня в селі Кути на кордоні з Румунією, на території сучасної України.
Там теж був похований. Місцеві поляки профінансували встановлення надгробного пам’ятника. Влада Польської Народної Республіки роками відмовлялася перевезти останки письменника до Польщі. Дозвіл надано лише у 1978 році. Тоді його прах спочив у катакомбах на Повонзківському цвинтарі у Варшаві. Попри те, що минають роки, Тадеуш Доленга-Мостович залишається одним з найпопулярніших польських письменників.
За матеріалами culture.pl, dzieje.pl
З польської переклала Кароліна Шостак
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
