Гучний провал Росії у досягненні задекларованих цілей у перші дні, тижні, а згодом і місяці тотального військового вторгнення в Україну пояснюють насамперед двома фатальними прорахунками Москви: завищеною оцінкою своїх власних сил і спроможностей та недооцінкою здатності України до опору. Обидві помилки зумовлені системними вадами путінської системи: її авторитарною жорсткістю, яка перешкоджає ефективному потоку інформації, особливо якщо ця інформація невтішна для начальства; та засадничо упередженим, ідеологічно викривленим уявленням росіян про самих себе і, особливо, про українців, унаслідок чого реакція на різноманітні виклики й ситуації виявлялася часто неадекватною. Це уявлення квінтесенційно сформулював Владімір Путін у своїх сумнозвісних сентенціях про те, що Україна – це “навіть не країна”, і що українці та росіяни – “один народ”. Упродовж багатьох років російські політики й ідеологи затято повторювали цю мантру і детально її розвивали. А в липні 2021 року сам Путін опублікував на кремлівському офіційному сайті квазіісторичний трактат, у якому доводив, що Україна ніколи не існувала і не повинна існувати як окрема від Росії нація.
“Заперечення України”, безумовно, не є винаходом Путіна. Воно було наріжним каменем російської (імперської) ідентичності з моменту винайдення “Росії” в першій чверті 18-го століття. Україні випало стати центральним елементом цієї конструкції, оскільки перетворення євразійської Московії на європейську “Росію” за часів Петра І вимагало присвоєння імені та спадщини Київської Русі – середньовічного державного утворення, яке було насамперед протоукраїнським і протобілоруським і лише віддалено й марґінально московським. Для присвоєння тої спадщини було вигадано політичну тяглість між Києвом ХІІ ст. та Московією XVII ст. і сконструйовано квазілатинську назва “Русь-сія/Рос-сія”, яка давала змогу семантично прирівняти Московське царство до Київської Русі.
Ця невибаглива термінологічна маніпуляція (Русь = Росія) мала однак далекосяжні наслідки, оскільки леґітимізувала претензії Москви на всю історію Русі (хоча та мала до неї дуже марґінальний стосунок), леґітимізувала так само претензії на всю її територію (хоча її історичне ядро вже кілька століть було частиною зовсім іншої держави – Речі Посполитої), а головне – делеґітимізувала саме існування українців і білорусів, для яких у цьому міфічному московсько-“руському” наративі просто не лишалося місця: їх було дискурсивно перетворено в реґіональний різновид “росіян” (тобто, точніше, у різновид московитів, що перейменувалися в “росіян”). Українці, які все ж наполягали на своїй окремій ідентичності, намагалися зберегти свою мову як повноцінний засіб спілкування і розвинути високу культуру поза межами дозволеного етнографізму, небезпідставно сприймалися як вороги, підривна сила, що загрожує цілісності та леґітимності імперії. Україна залишалася небезпечним свідком історичної крадіжки, нездоланною перешкодою на шляху до повного й беззастережного привласнення спадщини Русі. Вона була справді чужорідним тілом на чудовій міфологічній картині. Цю перешкоду слід було неодмінно поглинути, перетравити, привласнити – або знищити.
Тому російське ставлення й російська політика щодо України були забарвлені екзистенційною тривогою – не лише тому, що без України Росія переставала бути імперією в геополітичному сенсі, як це слушно зауважив Збіґнєв Бжезінський, а й тому, що переставала бути імперією за своєю культурною й психологічною суттю. Без України росіяни мусили б ретельно переглянути свою ідентичність, винайти новий історичний наратив, який би виводився з Москви, а не з Києва, й розробити нову ідею російськості, яка б не включала до себе України як складової частини. Тобто Росія у підсумку мала б стати “нормальною” європейською національною державою в межах фіксованих, міжнародно визнаних і загальноприйнятих кордонів, а не імперією, що постійно розширюється, з месіанськими претензіями і хворобливими ресентиментами.
Путін не винайшов нічого нового у своєму палкому запереченні незалежної України, а лише реанімував українофобські ідеї російських філософів XIX – початку XX століть – ідеї, які були мудро замінені Радянським Союзом на більш витончену (і підступну) теорію “зближення й остаточного злиття братніх народів”. Путін, який звинувачує більшовиків у руйнуванні імперії та “винайденні” різних радянських національностей, яких ніколи буцімто не існувало, фундаментально помиляється. Тому що більшовики якраз насправді порятували імперію, пішовши на певні тактичні (тимчасові й суворо контрольовані) поступки національним рухам на її околицях, тобто зробили те, що їхні опоненти-монархісти на чолі з улюбленим героєм Путіна генералом Денікіним не хотіли навіть обговорювати – і тому й програли. Путін, як і його попередники-монархісти, справді “одержимий Україною та її унікальним значенням для російської національної ідентичності… Для нього “розкол” 1991 року, що призвів до незалежності України, розтяв російське національне тіло, позбавивши Москву не лише мільйонів “одноплемінників” та обширних “історичних російських земель”, а й, головне, найціннішої і найдавнішої частини “російської” історії”.¹ Єдина новація, яку Путін вніс у цей українофобський світогляд, була не в теорії, а на практиці. Він заповзявся вирішити “українське питання” раз і назавжди, розв’язавши геноцидну війну.
Як і слід було очікувати, заангажоване, ідеологічно викривлене бачення дійсності унеможливило як адекватне сприйняття фактів, так і їхню розумну інтерпретацію. Оскільки Україна програмно оголошувалася “навіть не країною”, а українці визначалися як “один народ” з росіянами, все, що суперечило цьому поглядові, ігнорувалося або применшувалося як несуттєве, тимчасове, екзогенне, штучне – дрібне відхилення від уявної (“загальноруської”) нормальності, яке можна легко виправити відповідною соціальною інженерією.
Україна сама посилала неоднозначні сигнали російським ідеологам, бо ж у 1990-х роках лише частина українців (приблизно третина населення) твердо стояла за радикальний розрив із комуністичним минулим (яке розглядалося також як колоніальне) і за швидку й повноцінну інтеґрацію в євроатлантичні структури. Інша частина, “мовчазна більшість”, неохоче відмовлялася від звичного способу життя в незручній, але “своїй” пострадянській комуналці на користь невідомої й невизначеної “європейської спільноти”, у якій, як постійно підкреслювали пострадянські політики, “на нас ніхто не чекає”. Українці, на відміну від росіян, не були антизахідними, проте наївно сподівалися поєднати ціннісно несумісні орієнтації: прилучитися до європейської модерності, але зберегти при тому зв’язки з архаїчно-міфічною православно-східнослов’янською спільнотою; прийняти європейську демократію, свободу і верховенство права, але зберегти неформальні інституційні практики дедалі авторитарнішої пострадянської “Євразії”.
Багато спостерігачів плутали цю амбівалентність з “проросійською” орієнтацією, а російські політики й ідеологи вірили в неї особливо охоче. І ті й ті нехтували при тому двома глибинними чинниками, які, зрештою, й визначили “євроатлантичний” дрейф України. Одним із них був низовий український патріотизм, який у всіх критичних ситуаціях (наприклад, у конфлікті з Росією за острів Тузла 2003 року) виразно брав гору над залишковою прив’язаністю до уявної східнослов’янської спільноти і врешті призвів до радикального з нею розриву. А другим недооціненим чинником була істотно відмінна – більш індивідуалістична й антиавторитарна – політична культура, яку українське суспільство зберегло, попри століття русифікації та радянізації. Ця відмінність стала особливо помітною у 2000-х роках, коли українські правителі пробували безуспішно наслідувати авторитарні практики своїх російських і білоруських колег.
У 2012 році, за даними соціологів, прозахідні настрої в українському суспільстві вперше переважили над “східнослов’янськими”. Це відбивало, з одного боку, загалом очевидну цивілізаційну привабливість Заходу та ЄС як одної з його ключових інституцій, вплив притаманної їм “м’якої сили”, а з другого боку було також результатом певних внутрішніх змін в українському суспільстві, яке залишалося протягом усіх пострадянських років відносно вільним, відкритим і плюралістичним. Зміна поколінь, імовірно, також відіграла роль, як і зростання авторитаризму в сусідній Росії, яке ще більш підірвало привабливість цієї країни та “євразійського” вибору, який вона уособлювала. Революція Гідності 2013–2014 рр. стала у певному сенсі наслідком і водночас символом цього проєвропейського вибору, каталізатором істотних ментальних змін у суспільстві, чинником, що кардинально прискорив його політичну вестернізацію. Російське вторгнення 2014 року фактично поклало край тривалій амбівалентності України, завдавши смертельного удару по залишковій “східнослов’янській” ідентичності багатьох людей, остаточно відсунувши ці уявлення в царину інфантильних фантазій та імперської міфотворчості.
Російська еліта тим часом виявилась абсолютно сліпою й глухою до всіх цих змін. Тамтешні політики й політологи воліли й далі іґнорувати або применшувати все, що не вписувалося в їхній звичний погляд на Україну як “навіть не країну” (за висловом Путіна) і на українців як буцімто “один народ” із росіянами. Відповідно до цих настанов, переконливе голосування українців за незалежність у 1991 р. (понад 90%) інтерпретувалася як суто економічне, зманіпульоване опортуністичними посткомуністами та націоналістами, які обманом і демагогією змусили довірливе населення проголосувати за те, що його насправді ніколи не цікавило. Так само й Помаранчева революція 2004 року інтерпретувалася не як знаменний прояв громадянської активності та реального народовладдя, а як західна змова, спрямована проти Росії. (Українці, за цією імперською логікою, не здатні самі собою піднятися на захист свободи, гідності та справедливості, їм мусили заплатити за це підступні західні спонсори). Та сама інтерпретаційна рамка була застосована й до Євромайдану 2013–2014 рр. І навіть провал “російської весни” та проєкту “Новоросія” на південному сході України у 2014-му не змусив російських ідеологів переглянути звичний погляд на українців як на “майже росіян”, що їх націоналісти (горезвісна “хунта”) обманом чи силою втягнули у штучний проєкт державонацієтворення, до якого їм насправді немає жодного діла, жодного інтересу і жодної потреби його захищати. Російська еліта, схоже, просто спроєктувала на українців своє власне становище і свої ціннісні настанови – політичної кліки, яка захопила державу і встановила безконтрольне панування над пасивним населенням.
Усі ці фальшиві погляди й упереджені інтерпретації виходять далеко за межі звичайної зверхності, характерного для всіх імперських націй стосовно своїх колоній (“менших людей меншого світу”, як сказав би Едвард Саїд). У російському випадку зневажливе ставлення до України ґрунтується на послідовній, докладно розробленій системі квазіісторичних припущень та арґументів, які відбивають потужну імперську ідеологію і надають специфічного значення всьому, що потрапляє в поле її інтересів. Ця ідеологія химерним чином ставить Україну в саме осереддя російської ідентичності й породжує в росіянах відчуття внутрішньої неповноти і неповноцінності (онтологічну непевність), допоки Україна (і Київ як найцінніша частка російського уявного “Я”) не включена до Росії не лише символічно, а й фізично.
Російські імперські мислителі артикулювали це відчуття задовго до Путіна. Ще у 1911 році Пьотр Струве уявляв собі (можливе) відокремлення України в апокаліптичних термінах: якщо це станеться, писав він, результатом буде “гігантський і безпрецедентний розкол російської нації… справжня катастрофа для держави і для народу”.² Іван Ільїн, улюблений фашистський філософ Путіна³, стверджував у 1938 році: “Український сепаратизм – це штучне явище, позбавлене реальних підстав. Він виник з амбіцій вождів і міжнародних загарбницьких інтриг… Малоросію і Великоросію пов’язують між собою віра, плем’я, історична доля, географічне розташування, економіка, культура і політика. Іноземці, які готують розчленування, повинні пам’ятати, що вони оголошують цим усій Росії вікову боротьбу”⁴.
Усю цю систему імперських, ідеологічно обґрунтованих наративів ми можемо означити як “імперське знання” – набір фактів, вигадок та інтерпретацій, спрямованих, з одного боку, на звеличення імперії, її нібито великої, універсальної культури та унікальної історичної ролі, а з іншого – на приниження, марґіналізацію або й привласнення культур підлеглих народів та монополізацію даного Богом (чи Історією) права промовляти від їхнього імені. Це дає змогу імперії позбавити підлеглі народи власного голосу, видимості та взагалі суб’єктності⁵.
Починаючи з XVIII століття, імперія інституціоналізувала ці наративи у шкільній та університетській освіті, високій та масовій культурі, політичних дискурсах, церковних практиках, імперських законах і громадянських ритуалах. Вона розвинула “імперське знання” як цілісну пояснювальну систему для всього, що стосується її історії та поточних відносин із зовнішнім світом і власними колоніями. Це можна визначити, вслід за Едвардом Саїдом, як особливий російський стиль “домінування, реструктуризації та здійснення влади” над підлеглими народами⁶. Чи, як сказав би Ларі Вулф, “стиль інтелектуальної майстерності, що інтегрує знання і владу, забезпечуючи домінування й субординацію” і відтак придатний не лише для риторичних вправ, але й для “справжніх завоювань”⁷.
Впродовж ХІХ ст. це токсичне, супрематистське, маніпулятивне “імперське знання”, вироблене й поширене російськими державними інституціями та ошляхетнене й леґітимізоване відданими імперськими інтелектуалами, зробилося міжнародним. Воно потужно вплинуло на західні академічні кола, медіа, масову культуру і повсякденні уявлення людей Заходу – так званий “здоровий глузд”. Світ сприйняв і нормалізував те “знання” як буцімто об’єктивне, загальновизнане, науково доведене. Банальні істини не потребують доказів, не допускають сумніву і не передбачають проблематизації. Нема потреби доводити “загальновідоме”. Всі ж бо й так знають, що Росія – “тисячолітня”, тож нема потреби перевіряти, чи існувала вона насправді до XVIII ст. Всім відомо, що українці й росіяни – дуже близькі народи, етнічно споріднені й історично тісно пов’язані, тож нема сенсу запитувати, а чи знали вони взагалі що-небудь одне про одного до кінця XVII ст. Всі чули, що Крим ніколи не був українським, а став таким лише з примхи Хрущова, тож питання про попередні п’ятсот років цього півострова, про автохтонів, які там жили й мали свою державу, загарбану Російською імперією, навіть не виникає. Здоровий глузд надійно захищає стереотипні уявлення від здорового скепсису і квестіонування. Раз утвердившись і нормалізувавшись, імперське “знання” самовідтворюється надалі без особливих зусиль.
Домінування цього “знання” у світі пояснює зокрема, чому Україна впродовж кількох століть була невидимою для західного погляду і навіть після появи у 1991 р. на політичній мапі Європи залишалася донедавна великою білою плямою на мапах ментальних. Це пояснює також, чому відвага й стійкість України перед російською агресією виявились такою великою несподіванкою не лише для Москви, а й для більшості країн Заходу: вони поділяли той самий погляд на Україну як безнадійно скорумповану, дисфункціональну державу з глибоко розділеним, майже розколотим суспільством⁸. Ставлення Заходу і Росії до України відрізнялося політично, але не епістемологічно. І це додатково показує глибину проникнення російського “імперського знання” в західні суспільства, рівень засвоєння і нормалізації його найтоксичніших міфів і ментальних кліше, й унаочнює механізми поширення в світі російських пропагандистських дискурсів та фейкових аргументів.
Микола Рядчук. https://zbruc.eu/ Ілюстрація: Політична карикатура від Олексія Кустовського.
Оригінал статті друкувався англійською на аналітичній платформі “Desk Russie”. Повний український текст готується до друку в журналі “Політичні дослідження”
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
