Страву «Картопля по-уланівськи» як елемент нематеріальної культурної спадщини Вінниччини – подали до Міністерства культури та інформаційної політики України з метою включення до Національного переліку. Відповідний лист зареєстрували у Мінкульті.
Про це повідомив на своїй сторінці Сергій Борзов – голова Вінницької ОДА
Смажена картопля від Глафіри Василівни Дорош колись врятувала кар’єру обласного начальства, а сьогодні її рецепт у меню ресторанів всього світу. «Картоплю по-уланівськи» їдять в Америці, Ізраїлі, Канаді.
Ніби все просто і звично:
1 кг невеликих картоплин миють, ріжуть начетверо, миють, трішки обсушують, опускають в киплячу соняшникову олію (0,5 л), що кипить у чавунному казанкові. Смажать картоплю до золотавого кольору. Потім виймають шумівкою, кладуть в тарілку, поливають часниковою підливою, накривають кришкою на 1-2 хвилини, дають протятися часником.
Часникову підливу готують у макітрі – розтирають 8-10 зубчиків часнику з сіллю (за смаком), ллють приблизно 100 г соняшникової олії, розмішують.Страву подають до столу гарячою.
Саме за цей рецепт 5 листопада 1965 року вінничанку Глафіру Василівну Дорош нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.
Мабуть, це єдиний випадок у СРСР, коли такою високою нагородою відзначили не того, хто вирощував багаті врожаї картоплі, а хто її просто і смачно приготував.
Глафіра Василівна залишилася жити у своєму рідному селі Уланів, а не переїхала до Москви, куди її запрошували працювати в ресторани.
Але має рецепт свою легенду.
Розповідають, що з Москви прислали журналіста газети «Известия» із партійним завданням: написати критичний матеріал про Вінницьку область. Тоді критика у центральній пресі була рівноцінна звільненню.
Гостя повезли у показовий колгосп в Уланів, неподалік від курортного Хмільника, де і пригощала газетяра Глафіра Дорош. Тепер кажуть, що це, напевно, було єдиним яскравим спогадом у журналіста…
В «Известиях» про Вінниччину вийшла лише невелика замітка – про «картоплю по-уланівськи». Вона й змінила життя сільської кухарки і самого Уланова.
Про вінничанку Глафіру Василівну писали багато, а вона все готувала для високих гостей свою фірмову картоплю.
Жінка згадувала, як «в Радянському Союзі їздила на виставки в Москву, в Київ», як її портрет прикрашав дошку пошани у Вінниці.
«А скільки мені писали – зі всього Союзу, просили вислати рецепт. Я не встигала всім відписувати, просила в селі надрукувати мені по 150 рецептів. У відповідь присилали відрізи тканини, сувеніри… Та подарунків мені не треба – досить спасибі від людей».
Сама авторка рецепту розповідала, коли вперше приготувала «Картоплю по-уланівськи»:
«Це було після війни. В їдальні готувала фаршировану м’ясом картоплю, але фаршу не вистачило, то кинула в олію смажити картоплю, а потім вирішила полити часниковим соусом для пиріжків з горохом. Таку страву возили трактористам в поле, бо картопля ріжеться величенькими шматочками, які швидко не вистигали…»
До речі, «Картоплю по-уланівськи» Глафіра Василівна у ресторані жодного разу не їла. Хоча й була переконана: «Всяк готує, як знає». Уланівська кухарка придумала чимало рецептів, їх свого часу публікували у журналах, календарях…
Про таку слава вона й не мріяла у 14 років, коли пішла на роботу в колгосп. У 37-му році заарештували батька – «ворога народу». Потім була війна. Глафіру вивезли у Німеччину – працювати на військовому заводі.
«У моєї мами померло з голоду п’ятеро дітей. Вона попросила сусіда, який мав роботу в Уланові, знайти і для мене там роботу. Так я переїхала із Рибчинців в сусідній Уланів. Там працювала у чайній, звідти мене відправили на кухарські курси в Київ… Обід коштував 12 копійок, і було все – 4-5 перших страв, стільки ж других, бо мали підсобне господарство – свої свині, кури, гуси…
Була у мене і «картопля по-німецьки». Серед німкень було багато милосердних. Вони покрадьки носили нам бараболю. Контроль на військовому заводі був пильним настільки, що нас при вході роздягали догола – нічого з собою не пронесеш. То німкені віддавали картоплю французам, до яких варта ставилася лояльно, і вони могли пронести. А потім цю картоплю на мотузках опускали на перший поверх. Кожна з нас мала при собі якусь ганчірку на дротику чи ниточці, зав’язували картоплину, опускали її в котел з киплячою водою, перш ніж у неї завантажували наш одяг для виварювання. Це була «картопля по-німецьки», яка врятувала мені здоров’я.
Тому я люблю картоплю в мундирах…»
Це історія лише одного рецепту. Але ж Вінниччина має багатовікові гастрономічні традиції. Вони є потужною основою розвитку креативних індустрій та гастромаршрутів у регіоні.
До речі, Вінницька обласна державна адміністрація підписала Меморандум про співпрацю з Українським центром культурних досліджень з метою надання з методичної допомоги в розробці засад креативної економіці в регіоні та науково-методичний супровід Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.
Найближчим часом буде створено робочу групу з розробки культурно-економічної мапи області з метою комплексного культурного розвитку регіону. Кожна громада Вінниччини має що показати – нам є чим пишатись.
На жаль, авторка «Картоплі по-уланівськи» не дожила до визнання свого рецепту як елементу нематеріальної культурної спадщини.
Глафіри Василівни Дорош не стало 17 вересня 2015 року.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
