«Сумно жить на світі, панове», — сказав колись наш великий Гоголь, котрий лише придурився москалем та вивів їх на чисте українське плесо, за що отримав їхню ненависть, хоч вони, за притаманною їм ментальною звичкою цупити все чуже, вперто називають його своїм — аби лише допекти нам, українцям.
Сумно, бо… та не треба розказувать, всі ми й так знаємо і розуміємо. Не йде нині шампан до святкового столу, не бажає, хоч там нібито й нема вже совєтського олів’є; не приходять до голови принагідні тости. Окрім одного, найпершого та найважливішого тосту-побажання. Ні, не з новим роком. «За перемогу!» — хоч з великої літери, хоч з малої. Ту, котра ще далеко від нас, дуже далеко, ще десь там, де кують її наші рідні й кохані ковалики, в пікселі чи у цифрі, а то й у цивільному — тут, поряд з нами (якщо, звісно, ми вже долучилися до них), роз’їжджаючи по країні й закордонню та звозячи, що лиш можна, туди, де поки що «нуль», щоби допомогти пересунути його, той «нуль», бодай трохи вперед. І це також — один з наших тостів. Хоч різдвяних, а хоч і новорічних.
А ще один — за тих наших вірних друзів, котрі щиро прагнуть допомогти нам. Хоч і небагатьох, як з’ясувалось, бо таки ж їх «зосталося трохи», за словами великого Тараса з іншого, звісно, приводу. Їх зосталося, може, й трохи, та нам це не в дивину, ми це вже бачили і пережили сто років тому, коли вони кинули нас у пащеку ненажерної потвори — більшовицькій росії, самі ж умили руки, як мовиться. Цей наш досвід не дасть нам повторення, й це — також тост — хоч з келихом, а хоч і зі склянкою запашного узвару.
Вони, бачте, втомилися від війни. А ті, хто «на передку», хто кожного дня, а бува, й щогодини, втрачає побратимів, ті не втомилися? Ми не втомилися день у день та нічної пори дослухатись до виття сирени, переживати за дітей, онуків, за батьків, за всіх своїх рідних та близьких, тримати напоготові документи й найнеобхідніше і щохвилини бути готовими до найгіршого? Не побажаймо нікому такого…
А вороги наші… та хай вони показяться, всі до одного. Та й не плодяться більше на біду всім порядним і чесним людям у цілому світі…
Щоправда, Гоголь ужив іншого слівця: скучно, або ж нудно — та яка тут різниця? Добре посміявся над ними, хоч і не всю використав гірку іронію та сарказм. Не було злості. Ніяк не міг визначитися, де якою ногою стоїть. У нас же її вистачить на всі наступні покоління, тої ненависти й гніву того до напасного ворога. Вистачить вогню наших сердець, щоби спопелити його дощенту, на попіл, на шкрум (як мовлять гуцули в Карпатах).
Тож — за цей наш вогонь, щоби його таки стачило на всіх ненависних ворогів, за вогонь нашої любові до любого краю свого — вільної України, щоб не пригасав ніколи та запалював покоління за поколінням (даруйте вже цю патетику).
Небагато у нас цьогоріч святкових, не святкових, а лише принагідних, тостів, щоби не розколювалась голова вранці, як про це йдеться в одній придуркуватій і дуже недоречній рекламі на радіо, — не час для пиятики, тим більше — для рекламування її. Ще буде у нас нагода для доброго застілля, бо живемо з вірою. А хто з вірою — той з Божою поміччю.
З вірою в нашу неодмінну перемогу —
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
