Златан Ібрагімович оголосив про завершення кар’єри професійного футболіста

Форвард «Мілана» громадянин Швеції Златан Ібрагімович оголосив про завершення кар’єри професійного футболіста. Про це пише BBC.

Своє рішення 41-річний Ібрагімович озвучив після завершення матчу 38-го туру чемпіонату Італії «Мілан» — «Верона» (3:1).

«Я дякую своїй родині за терпіння. Дякую своїй другій родині — гравцям, тренеру, персоналу, менеджерам. Нарешті, від усього серця я хочу подякувати вам, уболівальникам. Настав час попрощатися з футболом, але не з вами», — заявив футболіст під час церемонії, яка відбулася після матчу.

Фото: Reuters

З 2020 року Ібрагімович виступав за «Мілан». Більшу частину сезону-2022/23 нападник пропустив через травму і відновлення після операції на коліні. Загалом у поточному сезоні швед провів чотири матчі в чемпіонаті Італії та забив один гол.

Ібрагімович почав професійну кар’єру в 1999 році. Крім «Мілана», він виступав за «Мальме», «Аякс», «Ювентус», «Інтер», «Барселону», «ПСЖ», «Манчестер Юнайтед», «Лос-Анджелес Гелаксі».

Шведський нападник п’ять разів вигравав чемпіонат Італії (двічі — у складі «Мілана» і тричі — у складі «Інтера»), чотири рази ставав чемпіоном Франції, двічі — чемпіоном Нідерландів і один раз — чемпіоном Іспанії.

https://z3rkal6.online/

Між іншим Златан Ібрагімович написав автобіографічну книгу «Я — Златан». Наводимо уривок з цієї книги, взятий на просторах інтернету.

«Головний тренер «Барселони» Пеп Гвардіола, людина в сірому костюмі і з вічно стурбованим обличчям, підійшов до мене. Він явно збирався щось сказати. У ті часи я ще думав, що він нормальний хлопець — не Моурінью або Капелло, звісно, але все ж… Це було незадовго до того, як між нами почалася війна, восени 2009 року, і в той період я насолоджувався своєю дитячою мрією. Граю в найкращій команді світу, мене вітають 70 тисяч уболівальників на трибунах «Камп Ноу». Я був на сьомому небі. Не все, звісно, було ідеально: газети писали всяку нісенітницю, начебто я нестерпний хлопчисько, ну і все в такому ж дусі… Справді, зі мною буває нелегко. Однак я все ж таки був тут. Із дружиною Геленою та дітьми все було гаразд, ми жили в прекрасному будинку в Есплугес-де-Льобрегат, і я почувався наповненим життям. Що ж могло піти не так?

Послухай, — вимовив Гвардіола. — У нас у «Барселоні» ніхто не задирає носа.

Звичайно, — погодився я. — Це здорово.

У нас не прийнято приїжджати на тренування на «Феррарі» та інших «Порше» — продовжив він.

Я кивнув у відповідь і не став грубити, мовляв, яке твоє діло, на чому я їжджу! Тільки подумав: «Що він має на увазі? Повірте, мені не потрібні якісь шикарні автомобілі і я не збираюся паркуватися на тротуарі для того, щоб показати: ось я який. Справа не в цьому. Так, я люблю свої машини, це — моя пристрасть. Однак у його словах я вловив щось інше, на кшталт: «Не думай, що ти якийсь особливий».

До того моменту я вже зрозумів, що «Барса» чимось нагадує мені школу. Усі хлопці були приємними людьми, нічого поганого про них не скажеш, тим паче, що серед них був Максвелл, мій старий приятель ще за «Аяксом» та «Інтером». Сказати по честі, ніхто з них не поводився як суперзірка, що мені здавалося дивним. Мессі, Хаві, Іньєста (та взагалі вся ця компанія) поводилися, скоріше, як школярі. Якщо в Італії тренер каже «стрибати», гравці йому у відповідь: «Що? Навіщо ми повинні це робити?». Тут же всі стрибали за першою ж командою. Найкращі гравці світу слухняно кивали, і в мене це викликало подив.

Це ж смішно. Не те щоб я заперечував, зовсім ні. Я думав, що потрібно прийняти ситуацію, що склалася, і не давати приводу для пересудів. І я почав пристосовуватися, став тихіше води, нижче трави. Це було нестерпно. Мій агент Міно Райола запитував: «Що з тобою не так, Златане? Я тебе не впізнаю». Та й ніхто не впізнавав мене, включно з моїми друзями. Я став якимось безликим. А треба вам сказати, що ще з часів у «Мальме» я дотримувався однієї філософії: «Я йду своєю дорогою, і я сам встановлюю правила руху цією дорогою». Мені плювати на те, що про мене думають люди, і я ніколи не схилявся перед авторитетами. Мені до душі хлопці, які їдуть на червоний, розумієте?

Але зараз… Я водив клубний «Ауді» і кивав, як школяр, або, точніше, як якби я робив так у школі. Говорив лише те, що від мене хотіли чути і нікого не змішував із лайном. Я став дратівливим. Златан уже не був Златаном. Нічого подібного не відбувалося з тих давніх шкільних часів, коли я вперше побачив лялечок в одязі від «Ральф Лорен» і ледь не запаскудив штанці від страху, намагаючись із ними познайомитися. При цьому я здорово почав сезон: забивав гол за голом, і ми виграли Суперкубок УЄФА. Я блищав, я домінував! Але при цьому був кимось іншим. Щось сталося. Ні, нічого страшного, але все ж… Я був мовчазний, а це небезпечно, можете мені повірити. Щоб добре грати, я маю бути трохи божевільним. Мені необхідно кричати і влаштовувати сцени. Зараз же я тримав усе в собі. Можливо, так і потрібно було зробити, враховуючи всю цю напругу навколо. Не знаю…»


Теги

Новости по теме