Підготував
Василь ПІДДУБНЯК.
Від рішення Польщі про припинення імпорту зерна з України та про посилення заходів його контролю у чиновників, передовсім із Міністерства аграрної політики та продовольства України, очі на лоба полізли: «Як? Ми ж так не домовлялися…» А коли про такі ж наміри заявили Угорщина, Словаччина, Болгарія, та ще й Румунія, в них жижки затрусилися.
НЕ РОЗГУБИВСЯ хіба що глава аграрного відомства Микола Сольський, тертий і в парламентських, і в земельних, і в політичних питаннях. Мовляв, за кордоном вибори, от влада тих країн і старається догодити тамтешнім фермерам.
Доводилося чути, що між нами і сусідами розгорається навіть торгова війна.
Невже таки справді війна? На це та інші запитання відповідає відомий економіст і фінансовий аналітик Олексій КУЩ.
— Ні, це не торгова війна, бо торгова передбачає дії у відповідь, — вважає фахівець. — Якщо гра йде в одні ворота — це просто «блокада навпаки». Бо звичайна блокада — це коли не пускають продовольство в ту чи іншу країну, а тут його не випускають. У даному разі з нашого боку немає жодних дій.
Тут питання в іншому: нам це потрібно чи ні? У Польщі, де людиноцентрична модель економіки, ситуація, що виникла, має вигляд органічної, тому що влада спирається на інтереси малого і середнього бізнесу. Відповідно влада — це квінтесенція волі народу. Поляки бажають жити краще, хочуть заробляти на своїй продукції, тому влада йде на рішення, які здаються нам неправильними і несвоєчасними й тому подібне.
А у нас політика не людиноцентрична, а, скажемо так, олігархоцентрична, своєрідна корпоратократія, яка, зрозуміло, захищає інтереси великих корпорацій. У межах інтересів цих корпорацій українська політика теж досить гармонійна. В основному, в даному разі, — вивезення зерна для крупних міжнародних трейдерів і для місцевих фінансово-промислових груп. Про захист інтересів українських фермерів, одноосібних, сімейних господарств тут не йдеться. Вони не входять у коло інтересів профільного міністерства, яке займається аграрним бізнесом чи аграрним сектором.
Тому в ситуації, що склалась, і ми діємо органічно, і поляки так само, запроваджуючи обмеження на експорт української сільгосппродукції. Кожен рухається у руслі своєї парадигми. Якщо ж ми хочемо діяти так, як діють у Польщі, нам потрібно повністю перезавантажувати політико-економічну модель.
Зараз відбувається так званий ефект накопичення помилок і стратегічних прорахунків, яких припускалися наші чиновники. Ця проблема у Польщі виникла не вчора чи позавчора, а вже пів року тому. А що наші міністри? А міністри думали, що вона «розсмокчеться» сама по собі.
І лише коли поляки ухвалили своє рішення, наші міністри прокинулись і, напівсонні, на службових автомобілях помчали у Варшаву розв’язувати виниклу проблему. Частково ситуацію їм вдалося пом’якшити. Поляки, з одного боку, дозволили транзит, а з іншого — сказали, що обмеження поставок на польський ринок будуть діяти не до середини літа, а до кінця року.
А ще поляки, скажімо так, з використанням абсцентної лексики послали європейську комісію, яка зробила спробу втрутитись у цей конфлікт, показавши, що їхні, польські, інтереси важливіші.
Тож нашому урядові потрібно було ще торік запустити програму викуповування зерна у невеликих і середніх фермерських господарств. І це треба було робити на системному рівні, так, як це зараз роблять поляки. Тоді б наші фермери не були б змушені за копійки (з дисконтом 50-70 відсотків) викидати це зерно абикуди.
Слід зауважити, що Польща ніколи не була традиційним ринком збуту українського збіжжя. Система продажу його на польському ринку нагадує мені перекидання лантухів із хлібом через тин у сусідський двір. На цьому почали наживатися перекупники. Для них головне тут — переїхати фурою із зерном через кордон.
Повторюсь. Якби в Україні існувала державна система закупівлі зерна у тих невеликих господарств, які не допущені до «зернового коридору», то не сталося б того, що сталось. А так… «Зерновий коридор» фактично монополізований великими зернотрейдерами, решті аграріїв пробитися туди просто неможливо. У невеликих товаровиробників трейдери зерно не закуповують із тієї причини, що вони затоварені ще торішнім збіжжям.
Висновок один. Держава повинна була б закупити хліб у тих же фермерів, стабілізувати внутрішні ціни і за домовленістю із сусідніми країнами відкрити логістичні центри та доставити зерно на правах так званого митного складу, тобто без права продажу його на внутрішньому ринку цих держав. І тоді вже з цих логістичних хабів у міру можливостей місцевого транзиту, не пристосованого до перевалки нашого збіжжя, вивозити останнє через чорноморські порти (Варна — у Болгарії, Констанца — у Румунії, Гданськ — у Польщі, частково, можливо, й через Клайпеду в Литві) на наші традиційні ринки збуту в Азії і Африці.
Під названий варіант можна було б залучити кредити і Світового банку, гранти Європейської комісії, навіть не витративши на це коштів із бюджету. У принципі держава потім повернула б усі ці ресурси, втрачені на викуповування зерна у вітчизняного товаровиробника. Таким чином, ми б і фермерів підтримали, внутрішні ціни на хліб, стимулювали б селян до формування обсягів майбутнього урожаю і не зіпсували б відносин із нашими сусідами.
У стратегічному відношенні те, що сталось, охолодило наші ілюзії. Рано чи пізно ми скажемо полякам спасибі. Якби вони цього не зробили, то на незчисленних презентаціях, які проводять різні аналітичні та експертні центри, а також чиновники, ми ще довго розповідали б про те, що не можемо захищати внутрішній ринок, позаяк це порушення правил ВТО (Всесвітньої торгової організації. — Ред.), Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, порушення зони вільної торгівлі з Євросоюзом. Мовляв, так живе увесь світ. А поляки, і словаки, і угорці, і болгари, і частково румуни показали (скоро й турки покажуть), що це аж ніяк не так. Ніхто не дивиться на ті правила ВТО, що суперечать національним інтересам, а саме останні є найвищою домінантою. Це один із принципів економічного націоналізму, за яким нині живе увесь світ. У нас такий націоналізм відсутній.
http://www.silskivisti.kiev.ua/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
