«У 209-ту річницю із дня народження українського письменника, художника та мислителя Тараса Шевченка Президент Володимир Зеленський провів зустріч із діячами культури та мистецтва. Захід відбувся у змішаному форматі: наживо в Офісі Глави держави та в режимі відеоконференції. До розмови долучилися відомі артисти, актори театру та кіно, художники, журналісти, продюсери, керівники культурних інституцій та профільних державних установ».

Це – цитата з офіційного повідомлення, оприлюдненого на президентському сайті (president.gov.ua) увечері 9 березня. Насамперед впадає в око недолугий і совковий термін про Шевченка – «український письменник, художник та мислитель». Гірше не скажеш. Навіть у Вікіпедії написано: «Національний герой і символ України». Це визнають, певно, всі мислячі українці.

Що, в Офісі президента думають інакше? І що то є за школярська оказія: «мислитель»? Але нехай. Повідомляється, що в зустрічі зокрема взяли участь міністр культури та інформаційної політики О.Ткаченко і голова Шевченківського комітету Ю.Макаров. Судячи з фото, вміщеного на сайті, там був і керівник Офісу президента А.Єрмак і, здається, директор Музею Тараса Шевченка в Києві, голова Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» пан Д.Стус.

Друга моя думка після прочитання цієї інформації: а хто з письменників був запрошений до участі в зустрічі з Зеленським, крім «літератора» Д.Стуса? Адже з цього приводу до керівництва НСПУ і до мене особисто ніхто не звертався. Та й у переліку тих, хто «долучився» до розмови, не згадуються «письменники». «Артисти, актори театру та кіно, художники, журналісти, продюсери, керівники культурних інституцій та профільних державних установ» – але чомусь не письменники.

На доволі неякісній загальній фотографії, де її учасники сидять за столом з Президентом, я, знову ж таки, не побачив нікого з письменників. Може, недогледів? Я запитав у директора Інституту літератури Національної академії наук України, академіка Миколи Жулинського: а Вас запрошували з Офісу президента? Виявляється, теж не запрошували. Запитав у голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, відомого письменника і громадського діяча Павла Мовчана. Вперше чує.

Абсурд…

Хто ж на фото, крім Єрмака і Ткаченка? Хто формував списки «допущених»? І якою спотвореною логікою керувалися «розпорядники списку», не запросивши представників НСПУ, Інституту літератури та «Просвіти» до розмови про культуру в час війни? Адже серед письменників є чимало учасників війни. І ще більше – талановитих, обдарованих людей, які щиро вболівають за долю України і своїм талантом возвеличують її, підтримують її захисників. Вони можуть сказати багато, дуже багато про перспективи розвитку і проблеми української культури. Української національної культури.

Пане Президенте, Ви хочете їх почути?

Почути про те, що українські герої воюють з сатанинською ордою не за шмат ковбаси, а – за право бути українцями і жити у вільній Українській державі!.. Тобто – за нашу українську ідентичність, яка сьогодні підтримується насамперед на фронті, але яка неможлива без щоденної духовної діяльності людей культури, в тому числі і письменників. Українська ідентичність формується і підтримується цілим комплексом державницьких зусиль – і з-поміж них національна культура є надзвичайно важливим чинником, поряд з економікою, оборонною безпекою, соціальною справедливістю, свободою слова, верховенством права і свободою підприємництва. Адже саме національна культура є генетичним кодом нації, без якого всі перераховані вище чинники втрачають смисл, і знищення якого означатиме знищення нації і держави!

Тож чи Ви, пане Президенте, хочете дізнатися про те, що українська національна культура – ця унікальна перлина в барвистому намисті світових культур, – перебуває на задвірках державної уваги, і на рівні держави її репрезентує обмежене коло опікунів і розпорядників грантів і бюджетного пирога?..

Чи Ви хочете дізнатися, що українська національна культура – насправді невичерпно багата і творена талановитими майстрами багатьох поколінь, – незрівнянно об’ємніша і багатогранніша, ніж тимчасові світоглядні смаки ваших вузьколобих «радників від культури», згуртованих шкурними інтересами в корпоративний «общак для своїх»?..

Чи ви хочете дізнатися, що приблизно таке ж, як нині, ставлення до національної культури з боку держави було всі тридцять років нашої Незалежності, що і призвело до фактичного панування на наших світоглядних теренах «русского міра», який на плечах пушкіних, булгакових, щорсів і ватутіних привів на українську землю криваву війну і невимовні страждання народу?..

***
Наскільки можна зрозуміти з езопової мови вище згаданої інформації, на зустрічі з Зеленським йшлося також і про Шевченківську премію. Вірніше – про її неприсудження до дня народження нашого національного генія, що є грубим порушенням Положення про Шевченківську премію. Мотивація: треба врахувати реалії воєнного часу і додатково відзначити твори, створені під час війни й на воєнну тему.

Не відкрию америки, якщо скажу, що всі, хто цікавиться мистецтвом і літературою, традиційно чекали, що 9 березня будуть названі імена лауреатів Шевченківської премії.

І вперше за 60 років цю традицію порушено, що закономірно викликало хвилю обурення в соцмережах. Голова Шевченківського комітету Юрій Макаров на своїй сторінці у фейсбуці заходився пояснювати причини такого кроку. Мовляв, на час воєнного стану в країні встановлюється премія «За внесок у перемогу», відтак оголошується прийом заявок на участь у додатковому конкурсі…

Чому так? Чому таке негативне сприйняття, здавалося б, потрібної ініціативи? Адже йдеться про війну і про відзначення кращих творів на цю тему. Та тому, що нема довіри до цих реб’ят. Тому що ми не знаємо, що насправді стоїть за цим фінтом з вухами Макарова і його покровителів від культури. Ми не знаємо, кого вони будуть «пропихати» на премію в такий скандальний спосіб. Ми не знаємо, яких спекуляцій від них чекати завтра, адже закони, як бачимо, для них неписані – вони на них плювали з високої дзвіниці.

При цьому ми розуміємо, що «чужі» премії не отримають. І ми вже переконались, що такого непрофесіоналізму, корпоративного свояцтва, крутійства і нечистоплотності, які демонструє нинішній склад Шевченківського комітету, в нашій історії не було й за проклятих радянських часів…

Михайло Сидоржевський

Культура

РЕПЛІКА ПРО ПРЕМІЮ

Вибачте, прекраснодухі, але я не поділяю захоплення цьогорічним присудженням (?) Шевченківської премії. Бо, по- перше, указу Президента про присудження нема. Є тільки заява Комітету премії, де вказано, що Комітет все підготував і подав Президенту. Виходить, що в офісі Зеленського (знов Єрмак, який чомусь скрізь присутній) премію відмовились присуджувати? До речі, а що з премією Василеві Шкляру, який через Табачника відмовився був її отримувати?

По-друге, я зовсім не захоплений лауреатами. Бо тут, схоже, вручення за принципом паровозика — дали премію Тарасу Компаніченку з його «Хореєю козацькою», і думають, що вони вивезуть непомітно всіх інших. Безумовно, це найвдаліше присудження Національної Шевченківської премії — Тарасу і його товариству.

Але, скажімо, Віталію Портнікову — ну, хіба від бідності нашої публіцистики, бо знаю його писання від початку 90-х років і зовсім не в захопленні. Бо, на відміну від багатьох захоплеників, я — читаю. Ще від того часу, коли В.Портніков гордо писав: «Український єврей — це як рідкісний птах» і подався на Москву. Не склеїлося. Вернувся в Україну. І пише про все на світі — від близькосхідних воєн до Латвійської православної церкви. Знає-не знає, а пише. Такий собі поверхахапайко. З нальотом, до речі, українозневажництва — типу, та скільки ж вам, українці, розказувать як треба жить! Да, і логорея — це не публіцистика…

Нічого не можу сказати про поетесу Катерину Калитко, бо не читав, але радію, що не пройшла кандидатура нєкоєго Авербуха, що писав-писав російською (аж дві збірки!), а для Національної Шевченківської премії сподвиг українською базгранину під виглядом білого вірша з назвою збірки, яку не можу назвати повністю, бо Фейсбук банить за те слово, яким українці та поляки історично називають євреїв…

Не скажу і за режисерку Ірину Цілик, бо не бачив її фільму, але щодо літературознавця Михайла Назаренка, то тільки нечитання наше дозволяє промовчати про цього персонажа — зверхнього і насправді недалекого щодо української літератури…

Тож вибачайте, але я не у вашій тусовці — всі ті, хто радіє новим лауреатам. Краще почитаю Шевченка…

Василь Чепурний