— написано на дверях кав’ярні навпроти тролейбусної зупинки… Написано саме так: з малої літери, з трьома крапками попереду і такою самою трикрапкою вкінці, яка в цьому контексті, вочевидь, має означати знак нескінченности, чи якесь продовження, невідомість — хтозна…
Встигнути випити кави… Поки що? Поки не загула сирена повітряної тривоги, коли треба буде бігти до поближнього сховища? Краще б нам заспівали звабливі гомерівські — чи одісеївські? — сирени… Чи перед з’явою потрібного маршруту електротранспорту, який з відомих причин ходить з такими перервами, що можна справді випити філіжанку, і не одну.
А може, урвати хвилинку (не одну, звісно), щоби сказати найкращі слова тій, кому довго не наважувався висловити найсокровенніше? Сьогодні це дуже важливо — не зволікати. Чи другові (подрузі) мовити якесь тепле слово підтримки, підбадьорити, скріпити на дусі. А чи за звичкою поговорити, побалакати, поспілкуватись, зрештою, попліткувати двом подругам, бо це все ж таки не найгірше заняття.
Встигнути випити кави… Був час, і не надто ще давній, коли для двох чи й більше козаків у цих словах само собою розумілося дещо цілковито інше, інша рідина — скажемо так, а «кава» — це був хіба лиш певний шифр, код, пароль… Пригадується, колись, у ще давніші часи, у Спілці письменників у групі найближчих друзів-однодумців віталися один з одним словом: «Аліготе». І тут, як мовиться англійською: no comment.
Сьогодні не те, вірніше, якось не до того. «Ой не п’ються пива-меди». То й добре. Потрібні світла голова, ясність думки, зібраність, зосередженість, готовність до несподіванок. Ми на війні, хоча й ходимо «на каву» чи слухаємо музику… А у війни — свої несподівані капризи та забаганки. Багато хто скаже, що не думає про щось таке подібне, але це не так. Спитайте у психолога. Бо все одно десь там, у темних глибинах підсвідомости, воно сидить, жде свого часу, а бува, що й муляє…
Встигнути випити кави, бо це ритуал, традиція, звичка… Бо традиції гріх забувати, нехтувати ними. А ця крихітна кав’ярня така затишна, вона не має генератора, та й звідки йому взятись — за грубі гроші? А якщо десь неподалік в іншому місці він є, то все одно треба встигнути, бо як потім дістатися свого дому в суцільній темряві, коли звичка носити з собою ліхтарик ще не закріпилася в свідомості?
Встигнути випити кави… поки друг не поїхав туди, де… Словом, ви розумієте, куди, як розумієте й те, чому треба встигнути… Та, звісно ж, затим, щоби запам’ятався цей день, а не стандартна кава, й ця, на перший погляд, невимушена розмова, з натяками, з жартами, гумором, з бравурним розставанням. Щоби потім, може, невдовзі, а може… — хтозна? — згадати цю каву, і ці генератори, що так нібито лагідно туркотіли на вулицях сонячного міста, так нібито мирно, а насправді — тривожно, бо чого б то вони стояли на хідниках попід стінами?..
Встигнути випити кави… Щоби потім, у майбутньому — а ми це знаємо напевне — згадати це все і знов жартувати, невимушено, сипати дотепами — ще молоді роками і такі вже, насправді, дорослі… бодай на один рік, що ніби вмістив у собі ціле життя. А в якусь несподівану мить — може, серце стиснулося, а чи янгол небесний, пролітаючи, підказав? — зненацька вмовкнути, спохмурніти і мовчки, удвох зі своєю думкою, чи й з другом-товаришем, випити, з філіжанки чи з чогось іншого — не важливо. Кави чи не кави… то вже таке…
…встигнути випити кави… Й залишити на дні філіжанки всю гіркоту року минулого.
Роман Кракалія. https://chornomorka.com/ Ілюстративні світлини: https://suspilne.media/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
