Майже одразу після переїзду в Софіївську Борщагівку я почав зважувати свої шанси влаштуватись на якусь роботу. В супермаркеті відомої марки за кілька хвилин ходу від нашого будинку, помітив, що його працівники на вигляд мого віку і навіть старші. Я взяв на касі флаєр з оголошенням про вакансії. Перспектива стати охоронником не зовсім мене приваблювала. А от різні продукти ДЛЯ харчування (саме так ми принципово писали в нашій газеті) підвозив би до полиць візком і акуратно розставляв, дотримуючись правил викладки товару. Як редактор «Споживчого ринку» я не можу не знати про існування таких правил. Зосередження на викладці товарів допомогло б мені відволіктись від невеселих думок.
Телефоную за вказаним у флаєрі номером. Кадровикиня відповідає: наразі нема вакансій для чоловіків. Але скоро місце звільниться. Одного працівника призвали до армійських лав. З деяких причин я не пішов на співбесіду. А потім у місцевій групі в соціальній мережі натрапив на вакансію паркувальника візків в іншому супермаркеті, дорожчого сегменту. Звичайно ж, я волів би бути паркувальником автівок, особливо з блондинками за кермом, але з чогось же треба починати кар’єру.
Зателефонував – і мене запросили на співбесіду. В призначений день зранку не пив каву, цей супермаркет знаходиться далеченько від нашого будинку, у здоровенному у торгово-розважальному комплексі. Заким дістанешся – захочеш до туалету. А де там його шукати? За півгодини до обумовленого терміну – я вже на місці. Помічаю паркувальника візків біля входу, потенційного колєґу. Це неголений чоловічина 55 +. Роботи в нього небагато. За хвилин десять, поки я до нього придивлявся, він прибрав з паркінґу зо два візки. А потім десь зник. Зауважую, що й людей, на диво, негусто. Виявилось – повітряна тривога. Скляні стулки входу не рухаються. Аж ось і блондинка швидким кроком прямує з паркінґу, штовхає стулки – зачинено. «Повітряна тривога», – кажу їй. «А я разогналась…», – дарує посмішку і повертає назад на парковку. Шкода, не вгледів, у якій машині вона приїхала. Одягнута, як і личить блондинці, світла коротка курточка, білі кросівки. Шкарпеток не видно зовсім, ноги голі далеко вище щиколоток. Такі покупчині – хороший бонус до професії паркувальника візків, розмишляю собі.
Тим часом закінчилась повітряна тривога, і я пішов на співбесіду. Вона тривала всього кілька хвилин. Заглянули в мою трудову книжку з останнім записом -директор ТОВ. «Чому вирішили працювати паркувальником?», – запитали. «А ким я ще можу? Я не слюсар, не будівельник, ба й таксі водити не можу, оскільки не встиг освоїтися навіть у Софіївській Борщагівці і Вишневому, не кажучи про Київ».
Мене попередили, що на місце паркувальника два претенденти, включаючи мене. Обіцяли наступного дня зателефонувати. Пройшло кілька днів. Чекаю дзвінка…
Далі буде.
Непрацюючий Олександр Купченко. Ілюстративна світлина: https://www.istockphoto.com/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
