У книзі рекордів Гіннеса мала б існувати ще одна номінація — на тривалість популярності пісенного шляґера. На такий рекорд могла б претендувати пісня «Марічка», написана 67 років тому поетом Дмитром Ткачем та композитором Степаном Сабадашем.
«Марічка» залишається юною, свіжою, жаданою і сьогодні. Це ім’я стало символом кохання, символом української красуні, яку увіковічив ще Коцюбинський у «Тінях забутих предків».
Не випадково популярність пісні співпала з однойменним фільмом Сергія Параджанова. З її віршами і мелодією видавалися листівки і плакати, Марічкою називали музичні ансамблі і кафе, її ім’я давали новонародженим дівчаткам. (До слова, у автора тексту донька теж Марічка).
Пісня стала провісником нової української музичної лірики. Це вже згодом були написані «Два кольори», «Пісня про рушник», «Ясени», «Білий сніг на зеленому листі» й інші ліричні шедеври. А в часи маршових ритмів, закличних інтонацій і пафосних мелодій «Марічка» зробила справжній переворот: уперше прилюдно прозвучало пристрасне зізнання в коханні.
Власне, це було зізнання самого автора реальній 18-річній дівчині на ім”я Марічка, Марічка Киселиця. А історія написання пісні така. Тодішній студент Чернівецького медичного інституту Михайло Ткач перебував на практиці в містечку Путилові – в лікарні, яка розташувалася над берегом річки Путилки.
На молодіжні вечірки хлопцям-практикантам доводилося перебиратися на протилежний бік «неспокійної річки» через кладку. Ось що згадує автор віршів: «Насправді, була така жінка, Марічка, яка працювала у нас в лікарні на кухні, а нас лікар прикріпив до харчоблоку… і він нам віддав приміщення для майбутнього моргу, щоб ми там поставили свої ліжка…А на кухні куховаркою працювала дівчина, яку звали Марічка. Ну і знаєте, як студенти, почали хвалитися, що серед них є поет. Ну і вона пожартувала, хай напише мені вірша, тоді буду вас усіх гарно харчувати. І я прийшов додому і спробував написати. Але сон бере своє, і коли…удосвіта прокинувся і згадав, що мені треба іти звітувати, чи я поет, чи ні. Вона сказала, я хочу перевірити. І ось так вірш написався. З гумором трохи…, з веселим настроєм. «Вона дуже гарна була, хоча я не мав право до неї залицятися, бо я вже був одружений, я дуже рано одружився, але якби я не був одружений, може б у нас щось і вийшло. Але така симпатія між нами була, звичайно».
Вірш молодого поета надрукувала одна з чернівецьких газет. А будинок народної творчості оголосив конкурс на кращу музику до нього. І ось, серед 40 варіантів найкращою виявилася мелодія диригента хору трикотажної фабрики і акордеоніста, що грав на танцях у Будинку офіцерів, Степана Сабадаша. «Сабадаш чим він виграв, він використав частину мелодії карпатської пісні «На поточку прала, на вербочку клала». Він відштовхнувся саме від цієї народної основи. Але далі він розгорнув свою палітру музичну».
Після появи пісню негласно заборонили. І це тривало майже 5 років. Проте «Марічку» співали скрізь. Першим виконавцем був студентський квартет Чернівецького університету. Згодом стала хітом для всіх співаків і аматорів не тільки в Україні, а й в Югославії, Чехії, навіть в Африці, але, насамперед, у Канаді.
«Марічка» увійшла до рангу народних пісень, себто коли прізвища авторів губляться і вони обростають легендами й вигадками. Як це трапилося з тією ж «Марічкою».
Кожне десятиліття, кожний виконавець надавав цій пісні своє звучання. Але при цьому «Марічка» завжди залишалася українською народною піснею.
P.S. Марічка Киселиця вийшла заміж, народила трьох дітей. Її чоловік знав, що вона прообраз героїні знаменитої пісні і щоразу на родинні свята замовляв «Марічку» програмам, які передають пісні на замовлення.
За матеріалами https://www.radiosvoboda.org/, https://day.kyiv.ua/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
