«Це не яблуні цвіт, не май, Це не пізній бузок, це, знай, В нашу зиму приблудив Білий лебідь молодий…». Популярній пісні Ігоря Білозіра з віршем Богдана Стельмаха «Перший сніг» (в народі її ще називають «Білий лебідь») сповнилося 44 роки. Проте написана вона раніше, у першоваріанті на вірш самого композитора…
Батьки Оксани Білозір у середині 1970–их якийсь час мешкали в районному Золочеві, що на Львівщині, на п’ятому поверсі будинку тодішньої вулиці 1 Травня. Ігор Білозір з Оксаною приїжджали на вихідні до них у гості, пара ще не була у шлюбі, якраз тривав їхній романтичний період.
Ігор з Оксаною
Оксана навчалася в музично–педагогічному училищі, а Ігор — був студентом Львівської консерваторії.
Ще до приходу Білозіра в Золочівському районному Будинку культури існував свій вокально–інструментальний ансамбль, який грав на танцях, а також брав участь в урочистих державних святкуваннях. Ігор сам прийшов до хлопців, познайомився з музикантами і запропонував свої послуги. Його радо прийняли до гурту, адже мав фахову музичну освіту, мав уже досвід роботи у ВІА, знав що і як робити. Про ті часи й історію створення пісні написав журналіст Михайло Маслій.
«З перших курсів мав у Золочеві, у Будинку культури, свій ВІА, який отримав назву від однієї з моїх пісень: «Весняні квіти», — згадував той час Ігор Білозір. — Золочівські «Весняні квіти» співали ще кілька моїх авторських пісень: «Гірський танок», «Квіти у росі», «Перший сніг» (її знають з чудовим віршем Богдана Стельмаха, а перший я написав сам):
Перший білий сніг
Падає до ніг.
Цей дарунок нам несе зима.
Тихо все навкруг,
А чарівний Буг
Вогником запалює серця.
Перший сніг принесла зима,
А кохання мого нема,
Може, прийде навесні,
Як ті квіти весняні…
«Весняні квіти» проіснували з весни 1976–го до осені 1977 року, доки Білозір не перейшов на Львівський автобусний завод у «Ритми Карпат».
«Ігор Білозір був Лукашем із Лесиної драми і він любив сопілчин голос, а особливо голос, що ним співав молдовський най, бо тембрально і Лукашева сопілка, і молдовський най, і голос Ігорів були тотожні оксамитовій самоті, — вважає поет Богдан Стельмах. — Оксамитова самота і Оксана Білозір оксамитова, надихали його піснесяйвом, і це я побачив 18 січня 1980 року. На Щедрий Вечір у господі Білозірів, на вулиці Литовській у Львові (де вони тоді мешкали). Оксана здалася мені маленькою як «вушко», виловлене зі свят–вечірнього борщу, як приручений соловейко. А Руслана (старша Ігорева сестра) до Світлиці кутю внесла у полив’яній мисці, а Марія (моя дружина) голосом ручая тихо згадала щедрівку про яблуньку, що виннії ябка зродила.
І отак їх трійко, мов три свічі святвечірні, присвічували Ігореві й мені у Світлиці при крилатому роялі зі столітніх струн, якого дерев’яні молоточки обтрушували перший сніг («Ні вогнів, ні зір, Не голубить зір Жодна квітка — Наче й не було. Раптом серед віт В тиху ніч розквіт Перший сніг, мов лебедя крило»).
Найтендітніша свічка запалала ще яскравіше і долучилася до Ігоревого тихого співу («Це не яблуні цвіт, не май, Це не пізній бузок, це, знай, В нашу зиму приблудив Білий лебідь молодий»)».
Ні снігів, ні зір,
Не голубить зір
Жодна квітка —
Наче й не було.
Раптом серед віт
В тиху ніч розквіт
Перший сніг, мов лебедя крило.
Приспів:
Це не яблуні цвіт, не май,
Це не пізній бузок, це, знай,
В нашу зиму приблудив
Білий лебідь молодий.
Скільки довгих днів
Він без нас білів
В небі синім —
З–поза давніх літ!.
І нарешті ось
Стріти довелось —
Знову нам біліє поміж віт.
Приспів.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
