Автор: Олександр МУЗИЧКО,
доктор історичних наук
Цими днями подивився у кінотеатрі нову українську стрічку «Конотопська відьма». Не пожалкував.
Розумію, чому цей фільм отримав негативні відгуки від псевдоукраїнської «общественності», зокрема на Одеському кінофестивалі. Мімікрантам ніколи не потрібна сильна, мілітарна Україна, яка цілковито розірве з усім ворожим російським, і такі українці, в яких усе московитське викликатиме бажання стріляти на звук «языка». Їм потрібна така собі «Украина-лайт», така собі майже росія. Радий, що наш кінематограф рухається, розвивається у, хотілося б вірити, правильному напрямку.
Як кожен мистецький твір, «Конотопська відьма» має свої плюси та деякі застереження.
Найголовніше — у фільмі росіяни є беззастережними ворогами, нелюдами, хоч і без якихось спецефектів на кшталт «орків» і т.п. міфічних істот. Справжнє українське кіно має бути тільки таким. І так само, як у побуті, чітко розділяти на «свій» — «чужий». Усе життя — це формування чітких маркерів. Без жодних «посередині» та «між крапельок». У стрічці загалом це є. Боюся навіть, що цей фільм у нашу еру вбивчої усетолерантності ризикує стати одним з унікальних, якщо не унікальним у цьому, головному, аспекті.
Добре показано усю гнилизну «русского міра». Також його слабкість, цілу низку ліній розколу, на які нам усім слід тиснути до тотального розвалу росії та ліквідації всіх ознак «русского міра», передусім гнилизного «языка».
Правильно наголошено на почутті помсти. Чудово, що навіть показано колективну помсту, тобто росіянам як роду, їхнім родинам. Це приємно вражає і це можна визнати сміливим кроком, як це не парадоксально звучить.
Так, це святе почуття, яке має максимально плекатися, бути рушієм, котрий зупинить усі «мирні ініціативи», що заводять українців на манівці, відволікають від їхньої головної місії — побудови мілітарної держави, в усьому орієнтованої на багатостолітню війну, що відповідає нашому історичному архетипу. Мирнолюбіє тільки нищить нас ізсередини, заважає духовному очищенню. Радує плекання як сегменту нашої культури язичницьких традицій. Бо це теж частина нашої культури та архетипу, що допомагає нам вижити. У цій війні ми бачили численні прояви українського неоязичництва, які допомагали нищити російського ворога. Дивитися фільм цікаво, він тримає у тонусі.
Але й мінуси теж є. Відчувається все ж таки вплив ліберал-толерантної інквізиції чи самоцензури. Є прикрі натяки на «хороших русскіх», хоча й, слава Богу, не дуже виразні. Персонаж тітки головної героїні — ні до чого і просто дратує: усі ці її намагання зупинити героїню в її святій помсті тільки заважають сконцентрувати глядачів на усвідомленні важливості та невідворотності помсти. Бо ж вони теж мають мститися росіянам та й своїх дітей до цього привчити, аби ніколи ми не «зрослися» знову.
Вважаю, що росіяни мають у фільмах патякати по-своєму. Вистачить українських субтитрів. Мені неприємно, коли росіянин паскудить українську мову тим, що його рот нею послуговується. Тим більше, це сприятиме тому, що, може, хтось із, на жаль, досі «русскоязычных» в Україні (яких не бракувало й у кінозалі, що було неприємно) відчує певний дискомфорт та дисонанс, бо впізнає себе і захоче відсепаруватися від головного маркера «русского міра». На це надії вже мінімум, але…. Всяке буває.
Кінець фільму не сподобався і дисонував з основною частиною. Таке враження, що творців стрічки хтось налякав і змусив заокруглити. Для градусу драматизму слід було до-крутити. А так — наче якийсь натяк, що все буде «як раніше». Не буде! Того гнилизного, болотного життя вже не буде! І нема за чим сумувати. Бо болото є болото. А у динамічному житті виживають найкращі.
Якби все це виправити у бажаному для мене дусі, то цей фільм варто було б показувати всім, і дітям теж. Бо наші діти, як нещодавно правильно зауважив Дмитро Корчинський, мають виховуватися у ненависті до всього ворожого, «русскомірского». Але загалом післясмак від перегляду фільму хороший.
Цю стрічку слід дивитися і, звичайно, для того, аби підтримати наш кінематограф, нашу культуру. Бо без культури ми — ніщо. Й уся ця війна — передусім війна екзистенційна, за культуру. За українську культуру, без жодних москворотих домішок. Отже, працюємо далі за принципом: зеро толеранс до всього ворожого, як у житті, так і в кіно.
«Конотопська відьма» стала чудовим відправним орієнтиром для всього подальшого розвитку українського кінематографа та культури. Ніколи ніхто і ніде не має показувати московитів м’якшими тонами та фарбами! Тільки ще більш кривавими та жахливими, тобто такими, якими вони є насправді. Те саме й коли йдеться про реакцію українців на все московитське, що має відповідати виключно одному принципу «Стріляй на звук!».
Відгуки на «Конотопську відьму» свідчать: існує велика загроза, що може бути і навпаки. Бо якщо критикують цю загалом чудову стрічку за «надмірну жорстокість та садизм до росіян» (так, уявіть собі, саме так і пишуть, і значна кількість кінокритиків теж), то значить тихо співчувають фільму «Русскіє на войнє».
Коли маєте під боком ворогів усьо-го справді українського, не нарікайте на якусь там Канаду чи Швейцарію за толерування російських і проросійських фільмів.
Слава нації! Смерть російським окупантам!
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
