У магазинах — давно, а на Привоз і в 2014-у ходила слухати українську. Про школи-дитсадочки не скажу — дитина виросла. А от на вулиці стало набагато більше.
Вчора біля моря з десяти компаній та пар десь сім розмовляли українською. Бабусі, які на пірсі ловлять бичків, — суржиком, а хлопці на великах, які приїхали розпитати, на що ловлять, — українською.
Піднімаюся з моря вгору, а назустріч — пацани у футбольних трусах та синьо-чорних футболках, котрі поспішають на тренування на полі, що на схилах: там із 2008 року база «Чорноморця». Раніше все було «на русском». Хлопець десь 13 років до мене: «Дайте позвонить. Очень надо». Я: «Ну ок. Кажи номер». Набираємо, диктує російською. Слухавку бере мама. Він: «Мам, я щитки забув. Привези, будь ласка». Вона: «Добре, синочку, скоро буду».
Я йому: «А до мене чому не українською звернувся?». Він: «Та ще стісняюсь». Посміхнулися разом.
Без коментарів. Дякуємо Збройним силам України!
Ілюстрація зі сторінки в Facebook “Рух захисту української мови. Одеса”.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
