Про власний шлях на війні, службу військовим медиком у піхоті, участь у боях за Бахмут, співпрацю України з НАТО, підтримку союзників, волонтерську допомогу, харчування воїнів, речове забезпечення, проблеми з мобілізацією, українську мову в армії та чимало іншого розповів Сергій ДЖЕРДЖ (на світлині).
Сергій Джердж — кандидат політичних наук, голова Громадської ліги «Україна — НАТО», голова громадської ради при МЗС України. На війну пішов добровольцем. Старший лейтенант ЗСУ, начальник медичного пункту батальйону. Учасник боїв за Бахмут.
Знаю Сергія Федоровича як людину виважену й об’єктивну. Розповідав він понад дві години тихим, спокійним голосом, але було помітно, що про втрати йому говорилося нелегко.
— Пане Сергію, як вам запам’ятався початок війни?
— Я особисто не вірив, що буде справжня війна, було враження, що нас страхають. 24 лютого 2022 року застало мене в Києві: вибухи, спалахи на все небо, багатоповерхівка наша здригається. Консьєржка з першого поверху розповіла, що вже о другій-третій ночі чимало людей втікали з валізами до машин і виїжджали. Звідкіля вони знали, що вже треба? Я ще перед війною вирішив, що як почнеться — піду в армію, бо маю військове звання та досвід.
— Ви служили в армії строкову службу чи, може, офіцером після військової кафедри?
— Ні, в радянській армії не служив, але в Тернопільському державному медичному інституті, який закінчив, була військова кафедра — отримав звання лейтенанта медичної служби, а знання, здобуті там, стали мені в пригоді.
Отже, війна почалася, читаю всі новини, відчуваю, що залишитися вдома мені буде важче, ніж піти в армію, тож не вагався. Тут маєш завдання, знаєш, що робити, командири підкажуть і, найголовніше, тут робиш найпотрібніше — захищаєш країну. Як не дивно, але відчуття це заспокійливе. В Громадській лізі «Україна — НАТО» ми займалися безпековими питаннями, й ось настав час показати це на практиці, тобто не тільки говорити про безпеку, але й реально її творити. Я попередив родичів і записався до 126-го батальйону територіальної оборони.
— Спочатку це був Київ?
— Так, Київ, Дарницький район. Наш батальйон територіальної оборони розростався, спочатку в одному приміщенні (це було на вулиці Вірменській) одночасно перебувало десь до 500 людей, проте через велику ймовірність прильоту сюди важкої бомби чи ракети вирішили розосереджуватися. Наш взвод розвідки перевели до Бортничів, там я був рядовим бійцем. Ми охороняли блокпости у лісі на бічних дорогах, які вели до Києва. Вибухи гриміли все ближче й ближче, ворожа армада наближалася. У разі атаки ми мали завдання протриматися хоча б 20 хвилин бою, щоб затримати їхні передові загони. А потім, якщо сили будуть нерівні, відходити, а в цей час ЗСУ накриють ворога артилерійським вогнем по заздалегідь зазначених координатах чи знищуватимуть у якийсь інший спосіб.
— Пригадуєте ваш перший бій?
— Тут у нас не було боїв. Була канонада, гул гармат та реактивних систем залпового вогню (РСЗВ), все це постійно наближалося. Зайшов якось до нас командир з військової розвідки і запропонував: «У вас усе чудово виходить, ви добре злагоджені, тож давайте розширимо вас і сформуємо з вашого взводу роту розвідки. Щоб рота розвідки нормально функціонувала, треба хоча б пів року підготовки, але в нас є три дні і ми все встигнемо!». Ми тренувалися, стріляли, бігали, кидали гранати, маскувалися, планували засідки та диверсійні дії, вчилися орієнтуватися по карті, по азимуту. Добре, що часу було більше, ніж три дні, про які говорив полковник, адже ворог забуксував. Нам визначили місцевість, де ми повинні були діяти, — це було в районі ріки Десна, в секторі на північний схід від села Літки.
Але настав переломний момент, ворога почали відганяти від Києва. Напруга спала, ми увійшли в стабільний режим підготовки та злагодження. Усій роті розвідки запропонували перейти зі складу територіальної оборони до Збройних сил України. Ми всі погодились.
Формувався 23-й окремий батальйон спеціального призначення (ОБСП) окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького Сухопутних військ ЗСУ. Військове звання та військово-облікова спеціальність у Збройних силах мають значення, і мене як старшого лейтенанта медичної служби призначили начальником медичного пункту батальйону. У медпункті штатний розпис був на 18 військовослужбовців. Це — начальник медпункту, лікар, фельдшер, санітарні інструктори, санітари-стрільці, водії та водії-механіки. Штат був укомплектований. У нас служили три жінки. Ми були оснащені всім необхідним: медикаментами, індивідуальними аптечками та турнікетами.
Нас не повідомляли, куди відправлятимуть, були різні чутки й здогадки, та у всіх на слуху тоді був Бахмут, знали, що за нього ведуться запеклі бої. Саме туди нас і спорядили.
Відправили чотири залізничні ешелони з технікою, боєкомплектом та особовим складом. Дві автомобільні колони поїхали своїм ходом. Згідно з наказом десь на п’ять днів пізніше я виїхав з невеликою колоною. Мене, старшого за званням, призначили старшим групи. Я виїхав на волонтерському автомобілі разом із солдатом із Сумської області на прізвище Іванов, з яким познайомився в день виїзду. Також старим автобусом, у якому двері ручкою відчиняються, їхала більшість групи. Були й інші авто. Щоб виїхати, два дні ремонтували двигун автобуса, бо в холодну пору року він ніяк не заводився. Там їхало з півтора десятка снайперів і марксменів (марксмен — це піхотний снайпер, фахівець із точної стрільби на малій та середній дистанціях, до 800 м. — Прим. авт.). З тих хлопців через місяць інтенсивних боїв більшість загинула. Іванов, що їхав зі мною, також загинув, вибуховою хвилею йому відірвало голову.
Коли вже пізньої ночі ми прибули з Києва на наш основний батальйонний ППД (пункт постійної дислокації), побачили, що наша медична бригада та бійці інших підрозділів повертаються з чергування, з «нулівки». Були під обстрілами, вітер, мороз, всі чорні, в болоті й сажі, замучені, подавлені й злі. Від побаченого у нас був шок. Між нами було небагато тих, хто пройшов АТО, а переважна більшість ніколи не воювала.
Наша тилова база батальйону розмістилася в Дружківці та навколо. На лінію зіткнення виїжджали почергово. Основне бойове навантаження припадало на першу, другу і третю роти, розвідку, БПКР, мінометні взводи, взвод вогневої підтримки та взвод охорони. За ротацією всіх міняли почергово на позиціях. Зазвичай, якщо вдавалося, міняли у темний час доби, частіше вночі. Нашою зоною відповідальності були села Курдюмівка та Озарянівка, південніше Бахмута Донецької області, а потім — Кліщіївка, яка ще ближче до Бахмута, і Часів Яр. Коли виникали проблеми з утриманням позицій, то як піхотинців в окопи спрямовували і снайперів, котрі брали автомати, і розвідників, і взвод безпілотників.
Наш батальйон фактично піхотний. Там ми замінили інший підрозділ, який пішов на ротацію. Іноді спочатку штурмовики захоплюють територію, а за ними вже йде піхота, яка має вкоренитися на нових позиціях і тримати їх. Піхоті найважче. У нас на «нуль», на позиції зіткнення і, відповідно, на контакт із ворогом ішли бойові підрозділи, як я сказав, перша, друга й третя роти, взвод вогневої підтримки, взвод охорони, батарея протитанкових керованих ракет, а ще — два мінометні взводи, вони дещо окремо працювали, зі своїми завданнями. І ці бойові підрозділи найбільше брали на себе всю важкість війни, і втрат мали також найбільше. Але й усі інші також потерпали, війна була всюди і по всіх пройшла.
Зокрема, і в нашому медичному пункті 22 грудня 2022-го в районі села Кліщіївка, на дальніх окопах позиції «Калина», загинув санітар-стрілець Андрій Володимирович Заболотний, позивний «Ліс», там же декілька наших отримали контузії під час мінометного обстрілу.
Наше командування мало імідж досвідченого, хоча насправді вчилися всі, адже командирські помилки можуть ставали фатальними для солдата. Роти мінялися: два — три дні на передовій одна рота, потім іншу групу формують, і вона приходить на зміну. Роти були розкидані по селах довкола Дружківки в різних місцях, щоб уникати скупчення.
Ми облаштували медпункт, там була наша аптека і база, де всі спали. На бойових позиціях обладнали кілька точок евакуації, до яких поранені приходять самі (добре, коли так), якщо поранення легке, або «трьохсотих» (поранених) приносять побратими, що буває значно частіше. У кожному відділенні є стрілець-санітар, який зобов’язаний надати першу допомогу пораненому. У нас чергували дві бригади на двох машинах. Це медична евакуація. Вони мали завдання забирати поранених з точок евакуації, з поля бою і довезти їх живими до стабілізаційного центру. Стабілізаційний центр розташовується там, куди ворожа артилерія не долітає. Далі, зі стабілізаційного центру, поранених, яким уже надано необхідну лікарську допомогу, відправляли у госпіталь.
З автотранспорту нам виділили дві сорокарічні «буханки» (УАЗ-452), їхня швидкість — 30 — 40 км/год. по рівній дорозі, без ям. До однієї з них довелося придбати вживаний двигун (скинулись з військової зарплати), та він також барахлив. Хоча начальство й підбадьорювало: «Ми ж вас забезпечили!», але на тих УАЗах ми реально не їздили. В пригоді стали позашляховики від волонтерів, які є на війні справжнім скарбом. Поміж ними найкращі машини — «Ніссан Патруль» та «Міцубісі Л-200». До них потрібна зимова гума, а ще краще — болотна, з глибоким протектором, бо там мороз, дощ, сніг, багнюка. Машини грузнуть, якщо заглухла, поламалася в зоні ворожого обстрілу, то все… частіше її кидають. Уздовж дороги та полями багато обгорілих, побитих і покинутих автомобілів і військової техніки. Нічим іншим вивозити поранених не можемо, джипи виграшні, бо вони високопрохідні та швидкісні, під обстрілами це рятує життя. У машину, що рухається полем зі швидкістю понад 60 км/год., ворогові вцілити значно важче.
— Пане Сергію, мене вразило коротке відеозвернення, яке ви записали 30 грудня 2022 року: «Ми закінчили свою роботу. Багато загиблих. Ще більше зниклих безвісти, ще більше поранених. Як могли, так воювали. Позиції фактично утримали, передали іншому підрозділу, повертаємося на базу»…
— Постійні переїзди Озарянівка — Курдюмівка, Бахмут — Кліщіївка, Дружківка, знову Кліщіївка — Бахмут — Часів Яр. Інтенсивні бої та обстріли. Винесення і вивезення поранених — надзвичайно важка та ризикована справа для бійців і медиків. У нашому медичному пункті також не вдалося уникнути втрат, як і в усіх інших підрозділах. Нерідко буває, коли вбитих і поранених доводиться вивозити в одній машині, і поранені зазвичай щасливі, що залишились в живих. Ситуація важка. У Бахмуті фактично щосекунди було чути обстріли, вибухи, різні калібри задіяні в різних місцях. Це постійне бабахкання, яке я назвав «звуки Бахмута», і не завжди можна збагнути, з їхнього боку стріляють чи з нашого… Головне завдання, коли везуть поранених — це довезти їх живими до стабілізаційного центру.
Ми, медики, знали всіх у нашому батальйоні, через нас всі пройшли. Багатьох знаєш не тільки в обличчя, а й на прізвище чи за позивним. З багатьма про щось говориш, товаришуєш, тому втрати важко прийняти…
Село Кліщіївка розташоване за два—три кілометри від Бахмута. Це маленьке село на декілька вулиць. Там церква та кладовище, яке між Бахмутом і Кліщіївкою. Наша лінія оборони проходила вздовж залізниці.
А стабілізаційний пункт облаштували на заході Бахмута, у лікарні, яку перед війною відремонтували, видно було, що ресурси туди вкладені значні. Наші бригади на великій швидкості доставляли машинами поранених з Кліщіївки до цього стабцентру. Після того, як українські війська залишили Бахмут, а росіяни знищили цю лікарню, стабілізаційний центр перемістився в Часів Яр.
Нести загиблого набагато важче ніж живого, потрібно щонайменше четверо людей, щоб його переносити, а ще — мокра форма, амуніція, автомат і боєкомплект, які також слід забрати. Кладуть загиблого в спеціальний чорний пластиковий мішок. Іноді траплялися й білі мішки, але вони більше годяться для цивільних служб надзвичайних ситуацій. Ми намагалися такі не використовувати, адже їх одразу видно з ворожих безпілотників. Якщо загиблий дефрагментований, то треба скласти всі рештки, все, що можемо знайти. Все це ще більше посилює відчуття втоми і від так важкої, відповідальної та небезпечної військової роботи.
А всього за двадцять кілометрів від лінії розмежування, хоча й долинають звуки вибухів, є відчуття тилу. Магазини працюють, цивільні пораються по господарству. Так і має бути, напевно. Хочеться від війни потрапити туди, де є добра кава, освітлення і люди ходять у повний зріст. Але швидкий переїзд між цими різними зонами й секторами викликає дивне відчуття, яке мені важко описати, тут, напевно, в кожного якісь свої думки, спогади й асоціації.
— Ворогові більше року не вдавалося розколоти єдність українців, але «добрі людоньки» з українського політикуму, в розпал війни, в очікуванні виборів, розпочали інформаційні бої без правил, де головним аргументом була «зрада». Вибори перенесли, а «осад залишився». Західних партнерів відчайдушно переконували, що в Україні «небувала» корупція, а всередині країни нашим громадянам вкладалося у вуха, мовляв, український солдат голодний, погано вдягнений і без набоїв, а його командири некомпетентні. Всі ми це чули мало не щодня. А як ви бачили забезпечення армії з передової, що насправді є, чого не вистачає?
— У перші дні війни, коли формувалася територіальна оборона, нам роздали автомати та по боєкомплекту — 120 патронів, а от форми бракувало, шукали самі, хто яку міг. Тоді на мені був збірний однострій: штани американських «морських котиків», а верх британський — подарував побратим Борис Гуменюк, позивний «Кармелюк». У мирному житті він поет, був гордий, що є автором найпершої збірки віршів про АТО, написаної 2014 року. Коли ми перейшли до ЗСУ, нам видали українську солдатську форму. Зарплата у військових є, плюс премії, тож хто хоче, купує собі, наприклад, додаткову форму чи взуття, але це виключно з власної ініціативи. Дехто з військових, як і в недавньому цивільному житті, прагне виглядати більш стильно чи більш «наворочено», але це аж ніяк не через брак української форми.
Наш військовий однострій мені подобається, він сучасний і зручний. Зимовий одяг теплий, також нам видавали фліски. Росіяни обмундировані значно гірше, у них цінністю були наші зимові куртки, які добре витримують мороз, вороги знімали їх з наших убитих чи полонених. Якось взяли в полон «вагнерівця», взутого у кеди, на ньому були чорні цивільні штани й тепла українська військова куртка. Як з’ясувалося, раніше він відбував покарання за злочин в українській в’язниці в Горлівці, після 2014-го окупанти перевели його досиджувати в росію, де в тамтешній тюрмі він був завербований до сумнозвісної ПВК «Вагнер». Він переплутав позиції та вийшов на наших.
Щодо харчування, то у нас було добре продовольче забезпечення, пристойна їжа, яку готували хлопці, котрі в цивільному житті були дотичні до кухні. На десерт ми отримували шоколад, цитрусові чи банани. Домашню їжу від волонтерів — сало, пиріжки, тістечка, мед, варення та багато іншого — ми також із радістю приймали, але як додаток до основного раціону.
Отже, для нашого війська форму шиють нову, їжу готують свіжу, а от з автотранспортом проблеми. Реанімована техніка радянського виробництва, яка до війни по 30—40 років зберігалася на складах, становила значний відсоток нашого автопарку, бойові завдання на таких машинах виконувати складно й небезпечно. Згодом батальйон розжився двома американськими «хамерами» та українською гусеничною технікою.
Стрілецькою зброєю та набоями ми забезпечені. Починали з автоматів Калашникова АК-74 та АК-47, але щоб уникнути плутанини в калібрах, залишили автомати АК-74 під патрон 5,45. Пізніше також надійшли польські автомати «Грот» калібру 5,56. На озброєнні нашого підрозділу — американські кулемети дрібного та більш крупного калібрів, а також американські гранатомети. У мінометників набої, окрім наших, бувають болгарського або польського виробництва. Різні боєприпаси потребують корекції карти стрільби. Батарея протитанкових керованих ракет також використовувала СПГ-9 (станковий протитанковий гранатомет). Результативність, за словами їхнього офіцера, висока: в одному конкретному бою із 13 пострілів 11 влучних.
Якось із радіоперехоплення зрозуміли про ворожі плани здійснити наступ на ділянці відповідальності нашого батальйону. Попередили бригаду та керівництво сектора. Вночі підійшли наші засоби вогневого ураження. Відпрацювали. Зранку з боку ворога вже ніхто нікуди не наступав.
— Пане Сергію, ми давно співпрацюємо з вами, НАТО — наша тема. Не всі вже пам’ятають, що до 2008 року росія була країною-партнером Альянсу, брала участь у різноманітних натівських програмах та отримувала найбільшу фінансову допомогу. Росію по обидва боки Атлантики сприймали занадто довірливо, навіть наївно. Згадую, коли на різних безпекових майданчиках хтось із нас, навіть у приватних розмовах, намагався пояснити західним партнерам чи дипломатам, що росія є потенційною загрозою для цивілізованого світу, на нас дивились зі здивуванням, як на нетолерантних русофобів, які мислять категоріями «холодної війни». Вони були щиро переконані, що недовіра та напружені відносини з росією вже чи не назавжди позаду. А час показав, що ми мали рацію, «холодна війна» перетворилася в потепління, яке, несподівано для багатьох, переросло у війну гарячу, яку маємо зараз і з якою світ ще не стикався…
— Справді, ця війна була неочікуваною для всіх, хоча ми з вами попереджали про її ймовірність. Агресія росії проти Грузії, а перед нею — дві війни в Чечні були сигналами, що небезпека наростає.
Пригадую, з 2010 року, коли Янукович прийшов до влади й оголосив про позаблоковість України, у столиці й інших великих містах проросійські сили організовували семінари, на яких модератори, наче поміж іншим, але наполегливо, повторювали тезу: «А може, Україні армія взагалі не потрібна? Ну навіщо вона, хто ж на Україну нападе? НАТО не нападатиме, а росія — тим більше не нападе. Позаяк зовнішні загрози відсутні, армію доцільно розпустити, залишивши лише поліцейську систему, яка з
кийками наводитиме порядок чи регулюватиме дорожній рух». От і все. Ці мантри всерйоз запускалися в суспільство. Якщо вони й не сподівалися, що армію розпустять, то це слугувало фоном, що українську армію можна цілеспрямовано розхитувати, робити слабшою, приділяти їй менше уваги, урізати бюджет, адже вона «не потрібна». Тобто це була така цілеспрямована ІПсО, системна політика, яка підривала нашу обороноздатність.
Життя довело, наскільки ми були праві, коли наполягали на тому, що Україні необхідно вступати в НАТО, але чимало часу знадобилося для розкачування, для того, щоб різні країни, їхні лідери та політикуми збагнули, що росія є агресором. Щоб нарешті поставити заслін руйнівній російській пропаганді, яка є ефективною зброєю, та закрити її рупори — «рашатудей», «спутнік» та їм подібні.
І от сьогодні ми бачимо, що в НАТО є загальний консенсус щодо необхідності підтримки України, НАТО схвалило важливий документ — «Стратегічна концепція 2030» на наступні 10 років, де росія чітко ідентифікована як противник, агресор, який найбільше дестабілізує безпеку в Європі. Є тотальна підтримка України, є «Рамштайн» (Контактна група з питань оборони України), є підтримка поза НАТО з боку таких далеких держав, як Австралія, Японія, Південна Корея, Нова Зеландія, Марокко, і це позитивно.
Поки що серед держав-членів НАТО є й винятки, йдеться, звісно, про Угорщину. Наче нічого нового, практика підкупу політичних лідерів почалася ще за часів Радянського Союзу. Тоді СРСР щедро фінансував ліворадикальні та праворадикальні рухи, байдуже, яка в них ідеологія, лиш би вони приходили до влади та допомагали просувати радянські, а згодом і російські наративи.
Свого часу генсек НАТО Єнс Столтенберг розповідав, як до нього, ще молодого політика, підходили «товариші» з радянського посольства із пропозиціями працювати на кремль. Він відмовився, а оприлюднив цей факт згодом, уже будучи прем’єр-міністром Норвегії. Російські спецслужби тотально працюють у цьому напрямку. Ми бачимо, як поводиться фінансована росією Марін Ле Пен у Франції, це те, що стало видимим. Але то лише вершина айсберга.
Угорська опозиція має вагомі підозри, що партія Віктора Орбана «Фідес» підфінансовується росією, а отже відпрацьовує російські наративи і, як результат, постійно «варить воду». Наприклад, гуманітарні проблеми, які можна вирішити між двома нашими державами, виносить на рівень НАТО з метою блокувати засідання Комісії Україна — НАТО на найвищому рівні. Жодного разу за час війни ця комісія на рівні міністрів оборони чи міністрів закордонних справ не збиралася. Засідання відбувалися, але на нижчому рівні, за участі або заступників міністрів, або представників місій країн у Брюсселі. Це ніби й не блокує практичну співпрацю, але й не дає можливості домовитися про щось більше, бо коли присутній міністр оборони, міністр закордонних справ, то така розмова — більш стратегічна, а угорці це блокували. Варто зауважити, що тепер замість Комісії створена Рада Україна — НАТО, формат якої, згідно з положенням, Угорщина вже не зможе заблокувати.
Проблеми в Угорщини є і з Євросоюзом. Чого варта заява Орбана: «У нас була радянська окупація, а тепер окупація Європейським Союзом»?! Подивіться, країна має безпеку від НАТО, має гроші від ЄС і веде таку політику. Було б чесно вийти з НАТО, вийти з ЄС і проводити свою незалежну політику, яка їм до вподоби. Але вони ж цього не роблять і блокують. Єдина країна в Європі яка блокує поставки, блокує фінансування, зокрема довгий час блокувала виділення 50 мільярдів євро для України. Єдине позитивне, що і в самому ЄС, і в самому НАТО позицію Угорщини, яка спекулює на темі російсько-української війни, оцінюють як негативну. Конкретні дії також не забарилися: під час дискусії лідерів держав-членів ЄС про початок перемовин стосовно вступу України до ЄС канцлер Німеччини Олаф Шольц запропонував прем’єр-міністру Угорщини Вікторові Орбану вийти із зали «попити кави».
— Як бачить співпрацю України з НАТО військовий, який перебуває на фронті?
— Хоча всі ми й отримуємо новини зі смартфонів, у солдата обмаль часу, щоб вникати у політичні тонкощі. Але такі знакові події, як візит генсека НАТО в Україну, візит Президента Зеленського в штаб-квартиру НАТО чи саміти НАТО, привертають увагу військовослужбовців, як і всього українського суспільства.
Співпрацю з НАТО видно насамперед у практичних речах. Солдати з нашого батальйону навчалися за кордоном, зокрема військовослужбовець із нашого медичного пункту пройшов навчальний курс у Британії. У нас кожен солдат отримав якісну американську аптечку, з двома якісними турнікетами фірми САТ, які серед фахівців вважаються найкращими. Вся крупнокаліберна стрілецька зброя у нас — американська. Ми вдячні партнерам зі США за цю підтримку. Ми отримали шоломи та бронежилети з Греції, з якісними плитами, які мають необхідний ступінь захисту.
— Ці бронежилети не лише для привілейованих? В офіцера і в солдата вони однакові?
— Так, абсолютно однакові. На бойових виїздах, бойових позиціях усі обов’язково повинні їх носити. Це те, що я бачив у нас і в сусідніх підрозділах. На забезпечення ми не нарікаємо, навпаки, ми вдячні. Частину цих речей закупила держава, а частина, очевидно, отримана безкоштовно як допомога від США та інших дружніх країн. Отже, співпрацю з НАТО ми відчуваємо реально, а не лише на словах.
— Пане Сергію, на початку війни ви, скоріш за все, вистояли чергу, щоб вступити до ТрО. Сьогодні ми є свідками небувалого піднесення фейсбучного патріотизму, а от черг перед військкоматами нема. Негативу на працівників ТЦК нині у мережах виливається не менше, ніж на ворогів. Кожному з нас доводилося чути приблизно таке: «Я свого чоловіка чи сина на війну в жодному разі не пущу, поки не побачу там усіх депутатів, прокурорів, поліцейських, мажорів… Аж тоді, може, а до того часу — нізащо!». Є така проблема. Як бути?
— Тут є різні думки, та я вважаю, що служити цікаво, попри все. Людям подобається військова служба, вони починають її розуміти, втягуються в неї, закохуються в армію і потім вже без неї не можуть. Більшість поранених прагне повернутися і далі служить, бо армія захоплює. Тут величезний обсяг роботи, потрібної не лише на «нулі». Тобто мобілізацію в армію не варто сприймати драматично. Так, це війна, обстріли, загиблі, поранені, зниклі безвісти… Але є чимало можливостей реалізувати себе на багатьох напрямках, не вступаючи в контактний бій з ворогом. Ті ж безпілотні літальні апарати базуються в захищених місцях, дронами управляють з укриття, а завдання вони виконують на ворожій території. Є чимало військових професій, де можна себе проявити, бути корисним, адже не всі готові бути на передовій, у штурмовиках. Коли солдат потрапляє у військову частину, йому все покажуть, видадуть військову форму, побратими підтримають новоприбулих. Є така установка: треба все їм розповісти, пояснити, максимально посприяти, щоб вони адаптувалися, комфортно почувалися, щоб із перших годин, перших днів відчували, що потрапили в хорошу атмосферу, до своїх. Це дуже важливо.
З іншого боку, викриваються корупційні дії, вчинені окремими керівниками чи працівниками територіальних центрів комплектації. З цим ганебним явищем ведеться боротьба, до якої підвищена увага всього суспільства та наших партнерів. Багато ділків у погонах вже за ґратами, їхнє майно конфісковане, так буде й надалі. Прикро, що їхні злочинні дії дискредитують ТЦК та лягають плямою на всіх працівників, яких у кожному військкоматі задіяно по 30 — 50 осіб, переважна більшість з них — чесні, патріотичні люди, які важко й сумлінно працюють. Обвішувати ярликами всіх — несправедливо.
Триває важка й запекла війна, солдати потрібні: коли є більше людей, то легше виконати бойове завдання, можна частіше проводити ротації, дати відпочити бійцям, які були на «нулі». Ті, хто досі має бажання втекти від військової служби, повинні збагнути: якщо ми не будемо оборонятися фізично, то вороги зроблять з нами те ж, що чинили у Бучі, в Ізюмі, в Херсоні, по інших містах і селах, коли вони стріляли в цивільних, грабували й палили хати, вбивали чоловіків і жінок, а дітей насильно відправляли в росію «на усиновлення». Ніхто ж цього не хоче у своєму дворі, своєму будинку, своєму місті, яке, можливо, далеко від лінії фронту. Але щоб такого не сталося, потрібно воювати. Негоже, коли до цивільного чоловіка прийшли орки й застрелили його у власному дворі, а він нічого не зробив, щоб їм протидіяти. Він міг загинути по-іншому, як солдат, знищивши перед смертю бодай кількох ворогів. У бою теж можна загинути, але не пустити ворогів до себе додому, й вони не вб’ють його дружину і не скривдять його дітей. Наводжу досить типовий приклад, але саме такий сценарій нас чекає, якщо почнемо розбігатися.
— Після тривалого перебування на Сході України, які маєте враження від спілкування з тамтешніми мешканцями?
— Між ними є справжні патріоти, не менші, ніж у Києві чи Галичині, вони хочуть перемоги України і всіляко сприяють цьому. Тамтешні люди однозначно прозріли після десятиліть пропаганди, якою інфікувалися з боку росії та проросійських ЗМІ в Україні. Більшість людей — саме ті, що прозріли. Ця брудна, цинічна війна з обстрілами шкіл, дитсадків, лікарень, будинків мирних жителів змушує людей задумуватися, тому відверто байдужих я не бачив. Ми в курсі, що є агенти-інформатори, які працюють на росію, передають дані про українських військових, місце розташування наших підрозділів та їх пересування. Ними займаються відповідні органи. Я вважаю, що проукраїнських людей на сході більшість, а ворогів стало менше, вони затаїлися або кудись повтікали, без збільшувального скла їх зараз і не побачиш.
— Про мову. Від осіб, які позиціонують себе як полум’яні борці за українську мову, лунають закиди й навіть образи, що в ЗСУ, й на фронті зокрема, занадто багато російської мови, що якщо військова людина розмовляє російською, то це підозріло. Як на мене, такі випади є спробою розсварити захисників України на мовному ґрунті. Кому це вигідно — зрозуміло. Поділіться, будь ласка, своїм баченням ситуації з державною мовою у війську.
— Середовище в армії загалом українське, офіційно командири розмовляють українською, вся документація ведеться державною мовою. Серед наших побратимів (поміж ними чимало добровольців) є ті, хто до війни розмовляв російською, йому, можливо, легше так сформулювати свою думку, свою точку зору. Ніхто не акцентує уваги на цьому, бо життя показує, що, розмовляючи російською, ці люди дедалі більше вживають українську, значною мірою завдяки тому, що в нас термінологія (бойові розпорядження, накази) — українською, всі команди українською. Ми на правильному шляху, перебування в армії українізує. Ідеологічно всі, хто в лавах українського війська, — це українські патріоти, вони свободу для України ціною свого життя виборюють.
А от у цивільному житті утвердження державної мови залежить від кожного небайдужого громадянина. Тут є політична воля і позитивні зміни. Українська мова повинна звучати в усіх сферах — у дитячих садках, школах, щоб виховательки та вчителі зверталися до дітей державною мовою не лише на уроках, а й на перервах і спілкувалися українською між собою, подаючи особистий приклад своїм вихованцям, — оце важливо. Порушення мовного закону окремими депутатами різних рівнів, посадовцями, очільниками громад (які не на війні, не під кулями) залишається значною проблемою, бо влада повинна демонструвати повагу до Закону України «Про функціонування української мови як державної».
— А як виглядають суперечки на політичні теми в середовищі військових на фронті?
— Мені здається, що в цивільних ці суперечки драматичніші. Військові мають спільне завдання, а на інше в них бракує часу. Звичайно, ми всі із цивільного життя, ми люди з різними поглядами, з різним ступенем поваги чи неповаги до того чи іншого політика. Іноді виникають дискусії, та це буває значно рідше, ніж у цивільному середовищі. Небезпека, яка є тут, всіх згуртовує і змушує працювати на протидію ворогові та менше витрачати емоцій і зусиль на обговорення навколополітичних проблем. На війні вони виглядають далекими, мізерними та не вартими уваги.
Наведу приклад. Після першого періоду перебування в Бахмуті, після всього пережитого шоку, ми повернулися до Києва, і деякі наші військові уникали зустрічей з родичами та друзями. Потім мені про це розповідали. За їхніми словами, всі довкруж не про те говорять, а те, що розповідають, — нашим солдатам зовсім нецікаве. Це свідчення того, що для людей, які проходять крізь драматизм цієї війни, загибель побратимів, труднощі служби, важку роботу й дуже реалістичне життя, вся політична та й взагалі цивільна метушня здається дрібною, штучною, неважливою, несправжньою.
Зрозуміло, що вибори доцільно проводити після закінчення війни, добре, що вистачило здорового глузду прийняти таке рішення. Війну ми повинні закінчити перемогою та поверненням усіх територій, а потім повертатимемося до мирного життя. На моє переконання, для ефективної відбудови країни на державні посади, в парламент та в органи місцевого самоврядування потрібно залучати людей, які пройшли цю війну. Вони під дещо іншим кутом зору бачать проблеми. Ці люди будуть більш відповідальними. Звісно, не можна ручатися за всіх, це не індульгенція від порушень чи зловживань, але, я переконаний, змінити країну на краще неможливо без людей, які пройшли війну.
— Дякую, пане Сергію.
e
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
