Після другого кола на стопах ультрамарафонця повністю злізла шкіра.
Супермарафон Берклі з 1986 року проводять в американському штаті Теннессі. За ці 38 років лише 17 бігунів змогли побачити фінішну стрічку. Серед них і українець Ігор Верис, який цьогоріч пробіг усю 160-кілометрову дистанцію й підняв на фініші синьо-жовтий стяг.
“Це, мабуть, найтаємничіші змагання у світі, — розповідає Ігор Верис. — Проблеми починаються ще на етапі реєстрації. Жодного сайту немає, жодної інформації немає. Є лише одна електронна адреса, на яку кожен, хто хоче спробувати себе, пише твір, де пояснює, чому саме він хоче стати учасником забігу. Й скинути цей твір слід у певну хвилину й навіть секунду, прикріпивши до нього чек про оплату символічних 1,6 долара”.
Організатори марафону на свій розсуд обирають 40 учасників. Коли всі збираються в одному місці, ніхто не знає, коли старт. От коли організатору заманеться подути у ріг, це й буде сигналом. А зробити це він може серед ночі, перед світанком чи в обід.
“Нам заборонено брати зі собою GPS-навігатори чи мобільні телефони. У тебе в руках лише карта з маршрутом і точками, де заховані книжечки, з яких ти маєш вирвати сторінку як доказ, що знайшов точку. Уздовж траси немає пунктів харчування чи водички. Всю їжу на три дні береш із собою у наплічник, а воду добуваєш сам. Десь з потічка поп’єш, десь з річки чи озера, — каже Ігор Верис. — Для цього я беру з собою фільтр для води. Але це теж не найстрашніше. Бігти доводиться по бездоріжжю і багнюці, по каменях і колючих чагарниках”.
Організатори роблять усе для того, щоб ніхто не зміг фінішувати, й постійно ускладнюють маршрути забігу. Останні п’ять років до фінішу не добігав ніхто, тож маршрут не міняли. Після того, як Ігор Верис впорався з усіма труднощами, організатори, ймовірно, знову щось вигадають. “Що було найважче? Я взагалі дивуюсь, що за час існування марафону там ще ніхто не помер. (Усміхається). Тут на повну працюють не лише ноги, але й голова. Ти маєш блискуче орієнтуватися на місцевості, щоб не заблукати. Ти постійно думаєш, відключатися не можна. Десь після другого кола на моїх стопах повністю злізла шкіра. Біль був страшенний. Я взяв на маршрут лише п’ять пар шкарпеток і міняв їх кожні 42 кілометри, а треба було десять брати, — каже марафонець. — Чи бачив я суперників під час забігу? Навіть організатори кажуть, що ви змагаєтесь не зі суперниками, а з нашою трасою. Тож перші кола ми намагались бігти разом — так легше шукати точки. Але останнє коло заборонено бігти гуртом, зрештою, на той час навіть при бажанні згуртуватись не вдасться. Хтось зійшов з дистанції, заблукав, заснув, а хтось ноги латає або взуття.
Якщо перші 42 кілометри я пробіг за вісім годин 30 хвилин, то другі й наступні вже за понад 11 годин”.
Ігор каже, що ніколи не був спортсменом. Але коли у 2015 році поїхав на навчання до Канади, там захопився подібними забігами. І пройшов вже 15 ультрамарафонів.
“Я завжди фінішую з прапором України. А в цей важкий для нашої країни час просто не мав права не добігти, — зауважує Ігор Верис. — 160 кілометрів треба було здолати за 60 годин. Я пробіг маршрут за 58 годин і 44 хвилини! Люди у Канаді й США вже потрохи починають забувати, що в Україні війна, і я хотів їм нагадати, що розслаблятися рано. Що ворог атакує і моїй Батьківщині потрібна їхня допомога. Саме з такими словами я виступив на фініші”.
На світлині – Ігор Верис. Фото facebook.com/goshafromlviv
expres.online
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
