До великої війни ізюмський пенсіонер Олександр Дуванський писав до місцевого видання нариси з історії рідного краю. Під час окупації він фіксував злочини росіян на фото та відео, а також у рукописному щоденнику. Після звільнення міста архіви Дуванського стали частиною доказів для майбутньго трибуналу, а він сам — героєм соціального коміксу.
Свій щоденник краєзнавець Олександр Дуванський почав вести з першого дня повномасштабного вторгнення. Ці записи він переховував під землею в банці, як ще один його земляк, розстріляний окупантами письменник Володимир Вакуленко. На щастя, Дуванському вдалося пережити окупацію, його записи лягли в основу соціального коміксу.
Я ніде не пишу — “росіяни”, тільки “рашисти”
Журнал соціального коміксу INKER присвятив Олександру Дуванському спеціальний номер, він називається “У капкані. Історія пенсіонера, якого не зламала російська пропаганда в окупації”. Переглянути його можна безкоштовно на сторінці журналу.
Чи не найбільшим випробуванням для містян стала окупація. Відрізані від будь-яких українських новин, вони залишилися сам на сам із ворожою пропагандою та її головним рупором, газетою “Ізюмський телеграф”. Зі шпальт видання кожного дня лилися потоки брехні про взяття Києва і “падіння фашистського режиму”. Багато хто повірив цим нісенітницям, тому чи не єдиним співрозмовником, якому Олександр міг довіряти, став його особистий щоденник.
Саме записи із щоденника стали основою текстів цього випуску. Вести літопис війни автор почав з першого дня вторгнення. 24 лютого їх із дружиною розбудила родичка та повідомила, що почалася війна. Олександр спершу подумав, що їй щось наснилося, але почитав новини і зрозумів, що це правда. Тоді ж він вирішив фіксувати всі події: спочатку — обстріли цивільної інфраструктури та будинків, а згодом — і життя в окупації.
26 лютого Олександр Дуванський запише у щоденник про перших росіян, які зайшли в місто: “Після обіду рашистська орда зайшла в Ізюм зі сторони гори Кременець. Вони переправились понтонним мостом у районі Ковалівки, сунули, бряцкаючи бронею танків та БТРів. Їх було багато, як щурів під час епідемій”.
За кілька годин до цього пенсіонер сходив до міськвиконкому та забрав звідти прапори міста та України. Хотів ще забрати символічний ключ від Ізюма, але він був важкий і надто помітний, тож довелося залишити.
“Усе було відчинено у виконкомі, ніякої охорони там вже не було. Я боявся, що мене можуть сприйняти за мародера, але там було пусто, всі виїхали. Я спокійно забрав прапори і заховав їх”, — розповів Олександр Дуванський KHARKIV Today.
Аби записи не знайшли, він ховав щоденник у скляну банку з-під кави та закопував її то в гаражі, то у підвалі. Так вони і пережили окупацію. Автору приємно було побачити свої слова у журналі, та все ж він трішки засмутився тим, що деякі слова редактори закрили плямами.
“Я ніде в своїх спогадах не писав “росіяни”, тільки — “рашисти”, “москалі”, “орда”. Слово “рашисти” вони затушували, і мені це не сподобалось — навіщо, це ж не матюк”, — пояснює Олександр Дуванський.
Зараз він мріє про те, щоб видати щоденник повністю і сподівається, що його спогадами зацікавиться одне з українських видавництв.
Передав архів СБУ
Олександр Дуванський не лише фіксував події в щоденнику, а й робив фото та відео. Перші світлини він зробив зі свого вікна, як тільки окупанти заходили в місто. Згадує, як снайпери кралися вулицею повз його будинок на відстані 8-10 метрів один від одного та наставляли зброю на квартири.
“Я тоді необачливо зачепив штору, але мені пощастило — снайпери не помітили цей момент”, — згадує ізюмчанин.
Пізніше Олександру Дуванському вдавалося робити знімки навіть на вулиці. Дружина Віра пильнувала, щоб ніхто не йшов і не їхав, а чоловік тим часом знімав фото чи відео руйнувань на телефон. Дуже боявся, що цей телефон заберуть, тому через блокпости ходив без нього, бо там обшукували. У цьому пощастило: і телефон не побачили, і з обшуками не приходили, тож і прапор, і щоденники лишилися цілими. Але подружжя Дуванських під час окупації втратили дещо важливіше — без вісті зник їхній син Олександр, якого затримали на блокпосту.
“Я і в Київ писав, і в Харків, і здавали зразки ДНК, і були на ексгумації. Ніде нічого невідомо. Є надія, що лугандонці-поліцаї забрали його з собою, коли тікали”, — сподівається батько.
Під час окупації постраждали і друзі Дуванських. Ще одного місцевого краєзнавця Леоніда Щибрю побили, а потім і тримали в тюрмі через те, що під час обшуку знайшли в нього український прапор. Але вже 9 вересня Леоніду вдалося повісити ще один жовто-блакитний стяг на Кременці — ще до того, як росіяни повтікали.
“Орки їхали своїми автомобілями, тікали, а як побачили прапор, зупинилися, і він почув єдине слово: “Флаг!”. А потім сіли в машину, і аж колеса запищали — чкурнули звідти. Ми вийшли на площу вранці наступного дня з дружиною і сусідкою. Там вже були наші хлопці, ми принесли туди свій прапор і повісили”, — згадує визволення Олександр Олександрович.
Свій архів — понад 400 фото та відео — він передав представникам СБУ. Сподівається, що ці докази російських злочинів допоможуть довести провину військової та політичної верхівки, а також дрібніших виконавців під час майбутнього трибуналу.
https://2day.kh.ua/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
