Роман Максимець народився й виріс на Львівщині — у багатодітній родині. У дитинстві разом із братом Андрієм (вони двійнята) і сестрою Іриною допомагав по господарству матері, яка їх виховувала самотужки. Після строкової служби подався на заробітки за кордон, але згодом повернувся додому, аби стати на захист рідної землі.
“Займався ремонтними роботами в Італії та Іспанії, — розповідає 38-річний Роман з позивним “Іспанець”. — У 2015 році приїхав назад, в Україну. Коли злочинець приходить у твій дім, неможливо не діяти”.
Чоловік вступив до лав 46-го окремого добровольчого батальйону “Донбас — Україна”. Пройшов навчання з інженерної спеціальності, став сапером, потім тимчасово виконував обов’язки командира взводу, а далі перейшов до розвідувально-диверсійної групи. Брав участь у бойових діях на території Донецької й Луганської областей.
Шостого липня 2016 року під час бою під Мар’їнкою старший солдат Максимець був дуже важко поранений. “Я мало що про це пам’ятаю, — ділиться. — Дістав численні кульові поранення, тоді прилетів снаряд збоку, а коли відповзав, натрапив на розтяжку. Знаю точно, що моє життя врятував бронежилет, бо праву руку й ногу відірвало, стопу на лівій нозі роздробило осколком. У ліве око потрапило безліч дрібних осколків, воно було випалене, праве також зазнало ушкоджень, ще й вибило барабанні перетинки”.
Побратимам не одразу вдалось евакуювати бійця через щільний вогонь ворога. Спершу за життя Романа боролись медики у Дніпрі, через два тижні пацієнта транспортували гелікоптером до одеського госпіталя, там він і прийшов до тями. Згодом проходив лікування у закладах кількох міст, переніс понад десяток операцій.
“Знаю, що в мене влили багато крові, — каже Роман. — Зробили операцію на нозі (її відірвало нижче коліна, але лікарям довелось провести реампутацію вище коліна), ампутацію стопи, операцію на руці (її відірвало трішки нижче ліктя). Потім — видалення ока (а згодом — встановлення імпланта), заміна кришталика на правому оці (бо внаслідок травми зір впав до 20%), кілька операцій на носі (через зміщення кісток) і на вухах”.
Увесь цей час за воїна переживали рідні й кохана Людмила. Роман волів, аби вони не приїжджали до лікарні, бо розумів: їм важко бачити його в такому стані. Проте час від часу рідним таки вдавалось навідати бійця. “Пригадую, якось приїхала сестра Іра й сусід Михайло (він також брав участь у бойових діях), — ділиться Роман. — Тоді вони мене вперше вивезли надвір. Сестра спитала, чи хочу я морозива, й побігла до магазину. А я попросив у друга цигарку. Той відмовляв, але таки пригостив. Пригадую, тоді дим пішов з дірки у моєму горлі”.
У 2017 році за державною програмою Роман Максимець потрапив до італійського інституту протезування. Тамтешні фахівці зробили все потрібне за новітніми технологіями — встановили біонічний протез руки й протези на обидві ноги. “У стопах встановлено наноси, до яких під’єднані трубки, через які викачується повітря під час ходьби. Завдяки такому механізму стопи утримуються у потрібному положенні”, — пояснює Роман.
Перебуваючи в Італії на реабілітації, Роман Максимець спробував поплавати у морі. На нього наділи рятівний жилет і віднесли у воду. “До поранення я любив плавати, але без ніг і руки зробити це було вкрай важко, — каже Роман. — Тож я попросив волонтерів купити ласти й приштукувати їх до ноги й руки. Згодом вдосконалив конструкцію, відтак, коли є нагода, плаваю без жилета годину-дві, навіть проти течії”. А якось чоловік спробував у Карпатах стати на лижі, але визнав, що при таких травмах опанувати цей вид спорту важко.
“Я не звик опускати руки, завжди йду до своєї мети, — каже Роман. — Тож можу запевнити: навіть якщо людина частково втрачає зір, слух, руку або ногу, можна плисти, зокрема й проти течії”.
П’ять років тому Роман і Людмила побрались, на той час вони вже виховували спільну донечку Оксану. Якось двійко дітей жінки від першого шлюбу, Максим і Віка, поцікавились: “А чому у вас прізвище Максимець, а у нас — Максимчук?” Тож Роман їх всиновив.
Чоловік каже: дітям спершу було незвично бачити його у такому стані, але вони швидко адаптувались. Натомість сусідський син Павло був неабияк здивований, побачивши, що в нього нема кінцівок. “Ого, у тебе немає руки і двох ніг, — ошелешено сказав одного разу п’ятирічний хлопчик, спостерігаючи, як діти несуть Роману протези. — А якщо голови не стане, її також замінять?”
Діти у всьому допомагають батькам: прибирають вдома, ставлять протези тата на зарядку. 15-річна Віка часто готує його улюблені макарони. “А коли тато каже: “Банда, нас чекають великі справи”, — це означає, що він придумав якесь нове завдання, — ділиться 14-річний Максим, син Романа. — Наприклад, покосити газон чи зібрати надворі листя. Ми все робимо разом”.
Автор: Лариса Пецух
https://expres.online/ Світлини з архіву Романа Максимця
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
