Минулого року у харківський «Видавець Олександр Савчук», що задекларував своєю місією повернення з небуття золотих імен української науки, культури та мистецтва, видрукував дуже прикметну книгу, яка вагомо збагатить духовний потенціал своїх читачів. Це «Спомини» Йосипа Гірняка.
Йосип Гірняк – український театральний актор та режисер, який розпочав професійну кар’єру 1914 року. Працював у київському Молодому театрі за Леся Курбаса, пізніше долучився до його трупи вже у театрі «Березіль». Під час Другої світової війни Йосип Гірняк емігрував до Європи, а згодом – до США. Спогади актора є багатим матеріалом як для історіографії українського театру взагалі, так і для знайомства з дивовижним творчим світом видатного театрального режисера, вбитого совєтами, Леся Курбаса зокрема. У своїх мемуарах Гірняк пише й про Остапа Вишню, з яким перебував у засланні.
Щирий і відданий прагненню подати правду, автор розповідає про кілька десятиліть історії України: від спогадів про присутність на читаннях «Мойсея» самим Іваном Франком до репресій і Розстріляного відродження. З дивовижною ніжністю й захватом Гірняк пише про Леся Курбаса, називаючи його найтрагічнішою постаттю в українському театрі. Автор зазначає, що саме засновник «Березоля» став «основоположником української модерної сцени» та «вивів український театр на світові шляхи». Гірняк докладно описує театральні сезони, підготовку вистав, навіть розподіл ролей. Читати його спогади – це як опинитись за лаштунками, де були дуже різні люди: як друзі, так і зрадники, як пристосуванці, так і ті, хто тримався своєї правди до останнього.
Фрагмент із книжки «Спомини» Йосипа Гірняка
«Народній Малахій»
На веранді, серед гурту всього березільського ансамблю, на наспіх сколочених з неструганих дощок дзиґликах примістились Лесь Курбас і Микола Куліш. Невисокий на зріст, скромний, з привітно усміхненими очима Микола Гурович читав свою нову п’єсу «Народній Малахій». Ця подія відображена на фотознімку незамінного фотоаматора М. Савченка, якому історія «Березоля» завдячує першоджерельні сліди незабутніх мистецьких подій. Завдяки цьому березільському фотоентузіястові, новітній інквізиції не поталанило спалити шедеври творчої праці Леся Курбаса і Миколи Куліша. Кожна постановка, оформлення сцени, численні образи виконавців ролей, картин із багатьох внутрішньотеатральних подій, подорожей та екскурсій лежать у музеях та архівах і служать свідками золотої доби українського театру.
На невеликій фотокартці видніє гурт молодих людей, які своєю зовнішністю не схожі на провідних акторів столичного театру України, а в їхньому центрі непоказні, скромні режисер і драматург не скидаються на реформаторів, яким судилось повернути керму українського театру у непередбачений керівними органами більшовицької партії напрям. Ми вперше слухали в його власному читанні нову п’єсу. Цей новий твір нічим не нагадував його дві попередні драми. Читання «Народнього Малахія» не було читанням. Микола Гурович виголошував, виспівував, вимельодовував на всіх своїх милозвучних голосових струнах — багатотемну симфонію всеукраїнської трагедії. З перших звуків похоронного голосіння Стаканчихи Тарасовни, яким починалась ця надзвичайна музика української мови, якою автор-читач причаровував слух і увагу березільців, ми не в стані були визволитися з полону того майстра слова, інтонації, мислі, драматичної колізії та дії.
На протязі тригодинного читання, без перерви і відпочинку, ніхто із слухачів не зважився ні словом ні звуком зареаґувати на почуте словесно-музичне дійство, що безперервно плило з уст чарівника, яким об’явився перед нами автор твору. По рясних сльозах на обличчях не тільки м’якосердого жіноцтва можна було відчути те, що творилось в умах і серцях потрясених слухачів.
Тема, події та персонажі, що їх драматург розгорнув у чотириактному творі, настільки відбивали нашу добу, що ми мов у дзеркалі побачили себе, відчули свої затаєні думи, догледіли події, які оточували нас і наших сучасників. Нарешті, знайшлася людина, що яскраво розгорнула перед нами дійсність, якій ніхто з нас не зважувався досі заглянути у вічі. Навіть тоді, коли ми тількищо почули, пережили та усвідомили цю дійсність, ніхто з нас не був у стані обізватись словом до майстра, який громогласно, мов Гомер, проспівав про неї! Після прослухання «Народнього Малахія» всім нам березільцям стало ясно, що поява цього драматурга приневолить український театр, особливо театр Леся Курбаса, переглянути багато чого пройденого і переакцентувати чимало критеріїв на новий лад. Самому мистецькому керівникові довелось признати, що примат режисера роздвоївся: рядом з ним став драматург. Пальму першенства, як видно, доведеться розділити на обидвох.
За матеріалами https://chytomo.com/ https://tyktor.media/
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
