Саме літредактори – на передньому краї, саме вони є тим буфером, що покликаний пом’якшити удар від зустрічі читача із текстами пишУчої людності. Біда, коли тексти проходять повз літературного редактора або ж коли літературний редактор виявляється безпорадним перед плодами творчих осяянь автора. От і наштовхується ні в чім не винний читач тут і там на каракаті перлини (нічого спільного з perola barroca). Якщо брати «газетну поезію», тобто римо-ритмічні згустки, що їх продукують випадкові люди на злободенні теми, то тут шкода й мови, це окремий різновид крінжу (крінж (від англ. to cringe — ніяковіти) — це почуття легкого дискомфорту). Але й вони часом зупиняють на собі око. Тетяна Левицька (газ. «33-й канал» від 29.11.2023): «В серці – люба Україна / І осколки від гармат!». Клавдія Овечкіна (газ. «33-й канал» від 24.01.2024): «Ще корисна дуже річ – / Мініелектрична піч». Що таке мініпіч, я уявити можу, а от що таке мініелектрика?.. «Електрична мініпіч» – до цього не додумалися в редакції «найпопулярнішого ЗМІ Поділля»? А ось як пише головний його редактор А. Жучинський – про воїна і смерть: «Вона приповідала: “Вже пора…” / […] А він хрипів: “Не поспішай, стара”.
Та турнікет затягував НЕБОГА». Отак поплутавши небогу та сердегу, автор твердим кроком заслуженого журналіста України помарширував далі: «І не боюсь ЗЛЯГТИ за Україну…» (газ. «33-й канал» від 31.01.2024).
«І натруся червоними слинами…» – читаємо у збірці В. Пастушини «Стероїди». «Хоч ліплені різними тістами…» – пригадуємо рядок О. Романенка зі збірки «Абстиненція». І ніхто не вказав тоді молодим літераторам, що «слина» й «тісто» в нашій мові – лише в однині, а, крім диктату рими, в їхніх віршах немає жодної причини вживати ці незвичні словоформи. Т. Григорчук у збірці «Янголи – не дичина» закликає: «Сіно днини смакуймо із хрустом». А сіно хрустить? Я знаю, що воно добре шелестить і шерхоче, особливо під вагою двох тіл”. У зв’язку із цим пригадується назва радіопередачі «Дзвінке перевесло». Перевесло – це джгут зі скрученої соломи для перев’язування снопів. Чому солома раптом «поетично» задзвеніла? А ось у цілком зрілої й досвідченої Любові Долик зустрічаємо: «Цю поезію, МЕРЕЖИВО НЕТКАНЕ…» (журн. «Дзвін» № 4, 2020 р.). У Лесі Пронь («Українська літературна газета» № 3, березень 2023 р.): «В думках РОЗБИВАЄШ ОСКОЛКИ зневіри…» (було б логічно – «розбираєш»). Узагалі дуже багато запитань виникає до наших старших поетів різного ступеня маститості. У Ніни Ігнатенко («УЛГ» від 22.05.2020) є рядки: «Впущу у дім надію і весну, / Лиш на калиновім мосту забовваніє». Що забовваніє? Довго я це перечитував, аж поки допер: таж весна! Ду-уже вдало в’яжеться весна-красна з отим «забовваніє»! Весна-бовван… В. Куйбіда («УЛГ» № 5, травень 2023 р.): «Та хто конструював ці циферблати, / Різьбив на них старанно словеси». Де шановний поет побачив «словеси» на ЦИФЕРблатах? У нього ж: «І тільки жовтий місяць, як прикмета, / Висить холодним ШАРОМ угорі». Браво, бісе! (Я про біс росіянізму, коли що). В. Гриценко («УЛГ» № 6, червень 2023 р.):«Хоч цар пітьми, всезрячий, як сова…» З якого перепуду сова раптом ВСЕзряча? В. Василашко («УЛГ» № 8, серпень 2023 р.): «Ба, навіть флюгер, начебто в атаку, / в бік вітру повертає гострий бік…» ЗА ВІТРОМ повертає гострий бік кожен нормальний флюгер, таким чином указуючи напрям вітру, не навпаки. П. Скорик («УЛГ» № 9, вересень, 2023 р.): «Приємна прохолодь вечірня / Цикад зі шпарок виганя. / Защебетали їхні хори…» Якого милого цикади в нього раптом птахами защебетали? Добродій ніколи не чув цикад? Утім, не він один так вільно поводиться з цими комахами, я про це писав у рецензії на збірку мініатюр Олеся Дяка (див. «УЛГ» від 03.07.2020). Що вже й маститий-перемаститий А. Демиденко двинув: «Я – Київ. / Колиска СЛОВ’ЯНІВ!» («УЛГ» № 3, березень 2023 р.). Певно, якби треба було для ритму й рими, він виплів би й «слов’янинів»! До речі, готуючи його добірку до «Літературної України», я цей шедевризм виправив на «слов’ян і…» – слава Богу, рима й логіка це дозволяли зробити. А от в «УЛГ» потім вийшло, як оце бачите. Не втомлюється тішити читаченьків Валентина Коваленко («УЛГ» № 3, березень 2024 р.):
«Тебе, ПАЛАЧЕ, за безвинно вбитих…»; «мов КРОКВОЮ – брехнею міриш світ» (це ж який пацієнт і з яким діагнозом використовує крокву як вимірювальний інструмент?); «під жовтосиній Атлас корогов» (і «жовто-синій» з помилкою, і корогви не атлАсні)…
Дедалі частіше ловлю себе на тому, що не можу спокійно читати сучасних наших книжок (та й літературної преси). Бо я їх постійно подумки правлю! Є легші варіанти, навіть смішненькі. Так, в українському перекладі «Хрещеного батька» М. П’юзо є фраза: «А стрункий Тессіо взагалі мав вигляд БЕЗЖАЛЬНОЇ гадюки». Гадюка без жала… Бідося… У загалом непогано вичитаному романі О. Полякова «Рабині й друзі пані Векли» раптом вискакує: «Він ще й досі ображався за ту несподівану КАПІТУЛЯЦІЮ з мого будинку». Коли тебе виганяють із хати, це тепер так називається? У рецензії Любові Дяченко-Лисенко («УЛГ» № 6, червень, 2023 р.): «Проте має зворушливу дитячу фобію: боїться павуків». Чому ця фобія раптом – дитяча? І чому вона зворушлива? От гадюка без жала – так, це зворушливо, нещасну істотку можна лише пожаліти, а коли в людини фобія… А ось яку чудасію явив Дм. Чередниченко в антології «Колючі каштани»: «Коли це у двері дзвонять. Хто там? Сусідка. Що? Електрики не стало? А в нас… Вмикаю – не світить». А як же вам тоді у двері ПОДЗВОНИЛИ? У вас там дзвоник із язиком на шворочці чи рейка з молотком за дверима висить? А є варіанти тяжкі, як-от книжка Р. Борти «Стандарти хотівших в НАТО». Твір такою ж мірою веселий, якою й не відредагований і не вичитаний. Про це можна судити хоча б уже з назви. «Скупий словниковий запас слів» – це далеко не єдине, що треба було правити в цій книжці, крім, звісно ж, назви. Дике засилля друколяпів, росіянізмів і стилістичних незграбностей не просто дратують, вони унеможливлюють читання цієї дотепної книжки.
Олександр Стусенко. За матеріалами https://litgazeta.com.ua/ Ілюстрація вибрана редакцією “Споживчого ринку”.
Интернет-газета "Споживчий ринок" - Spozhyv.com.ua 
